Сьогодні принесла Тетяна замість затірки галушки. Поділивши їх поміж синами і трохи поївши сама, взяла обох за руки та й пішла до школи: Андрійко теж ходив у другу зміну, Юрасика ж не хотіла лишати вдома. Тож одсилала його на задню парту, і він сидів тихо, як миша. Та й усі діти давно уже стали тихими та млявими: сиділи апатично за партами, не бавились на перервах. Лише голод світився у їхніх очах, розливався синюватими тінями.
І сторожці бабі Наталці не треба їх уже зупиняти під час перерви, кричати своє "видумей" ("Видумей, я навчительці скажу!"). Баба Наталка сама ледве рухається, виссана голодом так, що лишилися шкіра та кістки. Обличчя стягнулось у кулачок, рот запав, і зуби, здається, вже викришились. Підіпре тільки щоку рукою та й тужить без слів:
— Та що ж воно, Олексіївно, коїться? Та хоть би ж дітей пожаліли! Діти вимруть — хто же на оцій земельці й ходитиме?
Що Тані відповісти на це? Що вона знала проста сільська вчителька, про думи і наміри отих мудрих народних вождів, яким край треба було влаштувать голодовку? Вона тільки бачила, як страждає і гине народ, і, приголомшена, розгублена, ніяк не могла зрозуміти, для чого це все.
Однак мовчала, настрахана. Не ділилася своїми думками ні з ким, боячись, що за будь-яке слово, за перший же необережний вислів її оголосять куркульським, петлюрівським чи ще якимось агентом та й потурять з роботи,
А тоді уже — смерть. Неминуча, жорстока, голодна, і їй, і дітям її.
Тож вона мовчатиме. Весь вік свій мовчатиме, до могили мовчатиме, боятиметься і тремтітиме всеньке життя. Мовчатиме навіть тоді, коли всі заговорять, не вірячи, що це — всерйоз, що це — надовго. І коли їй діткнуть отим боязливим мовчанням, вона відповість:
— Я вже налякана так, що і в могилі жижки труситимуться.
Тож Таня не каже нічого на бабин плач, безслізне тужіння оте, а мовчки проходить мимо.
І не лишається бабі Наталці нічого іншого, як, повернувшись із школи додому, виливати перед дідом свою розпуку:
— Та що ж воно, старий, на світі білому коїться?
Але й дід Хлипавка мав на думці щось інше, аніж пусті балачки із старою.
Зупинив якось Нещерета, став допитуватись, хто теперечки у Росії найголовніший.
— Хто, Петре, у нас теперечки за царя?
— Ну, Сталін. А що?
— Та нічого. То я так спитав, для інтересу.
Отже, Сталін. Чий портрет висить у сільбуді.
Вождь, навчитель і батько.
Далеченько ж ти, татуню, забрався од діток своїх, далеченько. Сидиш і не бачиш, як слуги нерадиві й лукаві твої нищать і душать твоїх, тату, дітей. Отак "колхозом" — та на той світ.
Та хіба ж це, тату, порядок?
Дід Хлипавка глибоко переконаний, що Сталін нічого не відає. Що досить добратися до нього, розкрити йому очі, як він одразу ж заступиться за свій народ. Накаже нагодувати його і зігріти.
І він таки добереться. Добереться та й упаде йому в ноги.
— Порятуй, батюшко, мою Україну, бо лишаться од неї самі хрести та могили!
Тож дід Хлипавка збирається в далеку дорогу, в Москву.
Не говорить про це ні Твердохлібові, ні Нещеретові — ще не пустять. Попросив лише, щоб когось іншого поставили сторожувать гамазей. Поклав у торбу два кружала макухи, три пригорщі сухарів: берегли із старою на чорний день, коли вже зовсім стане непереливки. Сказав бабі Наталці:
— Ти вже, Наталю, якось переб’єшся. Не за себе ж іду — за весь народ.
— Та коли ж ти повернешся? — затужила баба Наталка.— Та тебе ж у чужій стороні і ворони по кісточках розклюють!
— Таких старих та несмачних і вороння клювати не стане,— пожартував невесело дід.
І стояла баба Наталка коло воріт, і дивилася услід дідові, і печально думала, чи доведеться ж іще побачитись на оцьому світі.
Не доведеться.
Бо прокинеться якось баба Наталка посеред ночі від того, наче її хтось позвав. Тихенько та ласкаво, як кликала мати-покійниця ще у дитинстві. І зрозуміє баба Наталка, що то кличе смерть. Прослизнула непомітно у хату та й стала над її головою — схилилася чорною тінню.
— Господи, не забирай мою душеньку! — стала молитися баба Наталка.— Дай дожити до ранку. В мене ж долівка не метена, в мене ж і хата не мазана. Та мені ж соромно буде і в труні в отакій хаті лежати!
І змилосердиться бог, і накаже смерті одступитись од баби. І як тільки світанок зіпнеться на тонюсінькі ноги та й заковиля по землі, несучи поперед себе обдутий живіт, зведеться баба Наталка, розведе глину і крейду, заходиться біля хати. Побілить старанно стіни, обведе червоною вохрою призьбу, помаже долівку. А потім запалить у печі, нагріє воду, скупається і, нарядившись у нову сорочку, ляже в постіль. Ляже, схрестить на висохлих грудях легкі свої руки:
— Отеперечки, смертонько, йди!
І смерть знову підступить до неї. Схилиться над бабою, погойдуючи прозорим обличчям, глухо спитає:
— Що ти, бабо, в останню хвилину хотіла б?
Пожує баба беззубим ротом своїм, несміливо попросить:
— Хотіла б я, смертонько, скуштувати білого хлібця.
Похита смерть головою: нема в неї хліба.
— Тоді хоть пшоняної кашки.
Знову похита смерть головою: пожер голод і кашу.
Що ж, нема, то й нема: баба помре і без цього.
— Попроси ще чогось! — сказала у відчаї смерть.
Поворушить баба безкровними вустами, подивиться добрими очима:
— Не сушися, голубонько, не край свого серця: мені вже нічого не хочеться.
Обережно вийме смерть бабину душу з висушеного голодом тіла, погасить, прикриє повіками очі на вощаному обличчі та й вийде навшпиньках.
І лежатиме баба Наталка, упокоєна, затихла навіки посеред прибраної по-святковому хати, що сяятиме під ласкавим сонцем великодньою писанкою. Розмалював її добрий маляр у чисті, у веселі кольори та й покотив у зелену траву, у залиті білим цвітінням сади…
А дід Хлипавка мандрує тим часом залізницею у далеку північну столицю.
До Харкова поміг добратися син: упросив знайомого кондуктора з пасажирського поїзда, і дід паном їхав у службовому купе. У Харкові ж кондуктор сказав:
— Далі добирайтеся вже, дідусю, самі. Сходіть на товарну станцію, спробуйте сісти на товарняк, що йде на Москву.
Подякувавши, дід забрав свою торбу та й рушив на станцію.
Три дні і три ночі намагався дід попасти на поїзд, що їхав у бік Москви. Три дні і три ночі лазив по коліях, ховаючись од міліції, що голоси порвала, свистки просвистіла, розганяючи голодних людей.