"Пізнався, — писав Тарас Франко, — Іван Франко з Целіною Журовською, замужем Зигмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці і, обслуговувала різношерстну публіку. Вона і була тією маніпулянткою, яку так живо описав письменник в однойменній новелі. Франко почував себе при ній несміливим, ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не дивно, отже, що вони не зійшлися вдачами і не спарувалися.
Целіна вийшла заміж за поліційного комісара, мала з ним двоє дітей і швидко повдовіла. Є переказ, що Зигмунтовський загинув, виступаючи зі зброєю в руках проти українських виборців. Він змальований у драмі Смілянського "Мужицький посол".
Вдова Зигмунтовська служила на поштових відділеннях різних міст, коли ж вибухла велика війна 1914 року, вона опинилася у Львові. Деякий час проживала з дітьми в хаті Франка по вулиці (тоді) Понінського, 4. Там я познаиомився з нею особисто. Незважаючи на похилий вік, вона робила імпозантне враження: висока і повна, з дивним чаром і одночасно несамовитим холодом в очах. Замолоду мала незвичайний колір волосся: попелястий. Держалась просто, хід мала маєстатичний, українською мовою не хотіла розмовляти, тільки польскою мовою переписувалась з Іваном Франком. Окремі її листи до Франка збереглись. Своїх дітей виховувала в польськім патріотичнім дусі. Син Здісь загинув на фронті.
В музеї Івана Франка збереглась скромна фотографія Целіни. Вона сфотографована в претензійно-кокетливім профілю. Цей знімок — остаток спопелілого жару великого серця Івана Франка".
Так, по Целіні Зпгмунтовській залишилось лише вісім листів до Франка та невеличкий портретик...
Михайло Возник, впорядковуючи архів письменника, бачив листи Целіни Журовської-Зигмунтовської до Франка, навіть використав два із них при встановленні часу написання повісті "Лель і Полель"; знав, що в цей час Целіна Зигмунтовська живе у Львові по вулиці Снопківській, 8, знав, що мусили б бути листи Франка до неї, — але завжди і всюди обминав це питання мовчанкою. Він читав лекції у Львівському університеті, і, коли студенти, котрі вже десь щось чули про Целіну Зигмунтовську, запитували про неї, він відповідав, що це була знайома Франка, звичайна жінка, як і більшість жінок. Чому Михайло Возпяк з такою пристрастю розшукував сліди Ольги Рошкевич, а про Целіну Зигмунтовську, про яку від знав набагато більше, ніж хто-небудь, мовчав? Ніби навмисне викреслював це ім'я з біографії Франка. Що відштовхнуло його? Обмеженість Целіни Зигмунтовської, байдужість до Франка і до його пам'яті? Чи відчуття того, що найкращі твори Іван Франко присвятив або написав під впливом отої байдужої до нього міщанки? Невідомо... Знав же, що рано чи пізно віднайдуться листи, документи, свідки...
Байдужість Целіни до Франка була вражаюча. Вона навіть не читала і не мала наміру читати "Зів'яле листя". Для чого? Їй прочитали, запитали, що її найбільше вразило у тій збірці і вона преспокійно відповіла, що з усього їй найбільше сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала на вулиці Вронських у Львові. І більше нічого.
Працівники музею Франка показали їй два листи, написані нею до Франка, щоб той дав їй спокій, бо вона не для нього, — і знову ніякої реакції. "Овшім" листи були, але писала їх не вона, а її тітка...
Тільки після довгих розшуків вдалось приблизно відтворити біографію Целіни Зигмунтовської. І тоді виявилось, що Іван Франко її біографію використав у повісті "Лель і Полель". Ця повість писалася на конкурс, який на початку 1887 року оголосила редакція газети "Kurjer Warszawski". Переможцям було обіцяно дві премії: перша — 1000 золотих та друга — 500. Крім цього, було обіцяно, що премійовані повісті будуть друкуватись по п'ягь крейцарів за рядок. Останній термін надсилання повістей був 30 вересня. Опісля термін був перенесений на кінець грудня 1887 року. У Франка, як він сам каже, "борги стоять і гавкають", а тому він надіється, що нова його повість "Leium і Polelum", написана польською мовою, виручить його із складного матеріального становища. Про це він і повідомляє М. Драгоманова 26 листопада 1887 року, називаючи повість романом: "Роман, на котрий я розраховую, що принесе мені трохи грошей і дозволить вибратись з боргів, вже готов і буде швидко переписаний начисто. Штука вийшла доволі широка (аркушів, може, 12 або й більше) і, смію думати, інтересна... Хоча б надія на премію показалась ілюзією, то все-таки я маю вже запевнену можливість надрукування роману одночасно в однім варшавськім тижневику і в "Kurjerze Lwowskim", що, в усякім разі, повинно принести кількасот рублів доходу". Тим "варшавським тижневиком", як гадав М. Возник, мав би бути "Swit", редактор якого звернувся до Франка з пропозицією надрукувати роман по 2 коп. за рядок.
28 квітня 1888 року були оголошені результати конкурсу. Франко премії не отримав. Референт конкурсу Ольшевський обіцяв пояснити, чому так сталось з повістю Франка, і збирався навіть з тим роз'ясненням виступити у пресі, однак цього не зробив. Незважаючи на обіцяпкч "Kurjerza Lwowskiego" та "Switu", повість Франка не була надрукована. Сам же ж Франко дуже цінив її. Коли виникла можливість надрукувати її в "Зорі", а редактор Борковський висловив ряд зауважень і просив автора "переінакшити" повість, то Франко різко виступив проти цього. З цього приводу Михайло Павлик скаржився в листі від 23 грудня 1888 року Драгоманову: "Фінансові справи, — говорить Павлик, — можна було б поправити, якби Франко погодився із зауваженнями "Зорі", переробив би повість і надрукував її..."
Як це часто бувало з повістями Франка, дана повість починає друкуватись уривками, у вигляді самостійних закінчених оповідань, і то по різних газетах, додатках до газет та альманахах. Решта лишилась у рукописах.
На основі надрукованого матеріалу та рукопису Михайло Возняк пізніше реконструював повість наново. Щодо часу закінчення написання повісті брався листопад 1887 року згідно з листом Франка до Драгоманова. Все було б в порядку, коли б Михайло Возняк, що впорядковував архів Франка, не виявив у ньому два листи до Франка Целіни Журовської.