— Мені здається, що він говорить зайве, — втрутився державний канцлер.
Але Просперо вів далі:
— П'ятнадцять років я вчив народ ненавидіти вас і вашу владу. О, як давно ми гуртуємо сили! Тепер пробила ваша остання година…
— Годі! — вискнув Третій Товстун.
— Треба його посадити назад у клітку, — запропонував Другий.
А Перший промовив:
Ти сидітимеш у своїй клітці доти, док ми не спіймаємо гімнаста Тібула. Ми вас скараємо разом. Народ побачить ваші трупи. У нього надовго відпаде охота воювати з нами!
Просперо мовчав. Він знову схилив голову.
Товстун говорив далі:
— Ти забув, з ким хочеш воювати. Ми, Три Товстуни, сильні й могутні. Все належить нам. Я, Перший Товстун, володію усім хлібом, що родить наша земля. Другому Товстунові належить усе вугілля, а Третій скупив усе залізо. Ми багатші за всіх! Найбагатша в країні людина бідніша за нас в сто крат. За наше золото ми можемо купити все, що захочемо!
Ненажери ошаленіли. Слова Товстуна підбадьорили їх.
— У клітку його! У клітку! — почали вони горлати.
— У звіринець!
— У клітку!
— У клітку!
— У клітку!
— Заколотник!
Просперо вивели.
— А тепер будемо їсти торт, — сказав Перший Товстун.
"Кінець!" — вирішив продавець. Усі погляди вп'ялися в нього. Він заплющив очі. Ненажери раділи:
— Хо-хо-хо!
— Ха-ха-ха! Який чудовий торт! Погляньте на кулі!
— Вони чарівні.
— Погляньте на цю пику!
— Вона чарівна.
Усі потяглися до торта.
— А що всередині цього кумедного опудала? — спитав хтось і боляче ляснув продавця по лобі.
— Мабуть, цукерки.
— Дуже цікаво! Дуже цікаво!
— Або шампанське…
— Давайте спершу одріжемо йому голову і подивимось, що вийде…
— Ой!
Продавець не втримався, сказав дуже виразно: "Ой!" — і розплющив очі.
Ненажери відсахнулися. І саме цієї миті у галереї почувся голосний дитячий крик:
— Лялька! Моя лялька!
Усі прислухалися. Особливо занепокоїлися Три Товстуни і державний канцлер.
Крик перейшов у плач. У галереї голосно плакав скривджений хлопчик.
— Що таке? — спитав Перший Товстун. — Це плаче наслідник Тутті!
— Це плаче наслідник Тутті! — в один голос повторили Другий і Третій Товстуни.
Усі троє зблідли. Вони були дуже налякані.
Державний канцлер, кілька міністрів і слуги кинулися до виходу в галерею.
— Що таке? Що таке? — прошелестіло в залі.
Хлопчик вбіг у зал. Він розштовхав міністрів і слуг. Він підбіг до Товстунів, трясучи волоссям і виблискуючи лакованими черевичками. Ридаючи, він вигукував окремі слова, яких ніхто не розумів.
"Цей хлопчисько побачить мене! — злякався продавець. — Проклятий крем, що не дає мені дихати і ворухнути хоч би одним пальцем, безперечно, дуже сподобається хлопчиськові. Щоб він не плакав, йому, звичайно, одріжуть шматочок торта разом з моєю п'ятою".
Але хлопчик навіть не глянув на торт. Навіть чудесні повітряні кулі, що висіли над круглою головою продавця, не привернули його уваги.
Він гірко плакав.
— Що сталося? — спитав Перший Товстун.
— Чому наслідник Тутті плаче? — спитав Другий.
А Третій надув щоки.
Наслідникові Тутті було дванадцять років. Він виховувався у Палаці Трьох Товстунів. Він ріс, як маленький принц. Товстуни хотіли мати наслідника. У них не було дітей. Все багатство Трьох Товстунів і керування країною мало перейти до наслідника Тутті.
Сльози наслідника Тутті налякали Товстунів дужче, ніж слова зброяра Просперо.
Хлопчик стискав кулаки, розмахував ними і тупав ногами.
Не було меж його гніву й образі.
Ніхто не знав причини.
Вихователі визирали з-за колони, боячись увійти до зали. Ці вихователі в чорній одежі і чорних перуках були схожі на закопчене лампове скло.
Заспокоївшись трохи, хлопчик розказав, нарешті, в чому справа.
— Моя лялька, моя чудова лялька поламалася!.. Мою ляльку зіпсували. Гвардійці кололи мою ляльку шаблями…
Він знову заридав. Маленькими кулачками він тер очі і розмазував сльози по щоках.
— Що?! — заверещали Товстуни.
— Що?!
— Гвардійці?
— Кололи?
— Шаблями?
— Ляльку наслідника Тутті?
І весь зал промовив тихо, немов зітхнув:
— Цього не може бути!
Державний канцлер схопився за голову. Той же нервовий мельник знову зомлів, але вмить прийшов до тями від страшного крику Товстуна:
— Припинити торжество! Відкласти всі справи! Скликати раду! Усіх чиновників! Усіх суддів! Усіх міністрів! Усіх катів!
Відкласти сьогоднішню страту! Зрада в палаці!
Знявся переполох. За хвилину палацові карети понеслися в усі боки. За п'ять хвилин звідусіль мчали до палацу судді, радники, кати. Натовп, що очікував на Площі Суду страти заколотників, мусив розійтися. Оповісники, зійшовши на поміст, повідомили, що через дуже важливі події страта переноситься на наступний день.
Продавця разом з тортом винесли з залу. Ненажери миттю отямилися.
Всі обступили наслідника Тутті і слухали
— Я сидів на траві в парку, і лялька сиділа коло мене. Ми хотіли, щоб зробилося затемнення сонця. Це дуже цікаво. Вчора я вичитав у книжці… Коли буває затемнення, вдень з'являються зірки…
Від ридання наслідник не міг говорити. І замість нього розповів усю історію вихователь. Він, між іншим, теж ледве говорив, бо тремтів од страху.
— Я був недалеко від наслідника Тутті і його ляльки. Я сидів на сонці, задер носа. У мене на носі прищ, і я думав, що сонячне проміння допоможе мені позбутися противного прища. І раптом з'явилися гвардійці. Їх було дванадцять чоловік. Вони про щось збуджено говорили. Порівнявшись з нами, вони зупинилися. Вони мали загрозливий вигляд. Один з них сказав, вказуючи в бік наслідника Тутті: "Он сидить вовченя. У трьох гладких свиней росте вовченя". Жах! Я зрозумів, що означали ці слова.
— Хто ж ці гладкі свині? — спитав Перший Товстун.
Двоє інших густо почервоніли. Тоді почервонів і Перший. Усі троє сопли так сильно, що на веранді відчинялись і зачинялись скляні двері.
— Вони обступили наслідника Тутті, — вів далі вихователь. — Вони казали: "Три свині виховують залізне вовченя. Наслідник Тутті, — питали вони, — з якого боку в тебе серце?.. У нього вийняли серце. Він мусить рости злим, черствим, жорстоким, з ненавистю до людей… Коли здохнуть три свині, злий вовк стане на їхнє місце".
— Чому ж ви не припинили цих жахливих розмов? — закричав державний канцлер, сіпаючи вихователя за плече. — Хіба ви не догадались, що це зрадники, які перейшли на бік народу?