Три Товстуни хотіли виховати злого жорстокого наслідника. Його позбавили товариства дітей і звели для нього звіринець.
"Хай він дивиться на звірів, — вирішили вони. — У нього є мертва, бездушна лялька і у нього будуть злі звірі. Хай він бачить, як годують тигрів сирим м'ясом і як удав ковтає живого кролика. Хай він слухає голоси хижих звірів і дивиться в їхні червоні диявольські зіниці. Тоді він навчиться бути жорстоким".
Але справа склалася не так, як того хотіли Товстуни.
Наслідник Тутті старанно вчився, слухав страшні літописи про героїв і царів, дивився з ненавистю на прищуваті носи вихователів, але не ставав жорстоким.
Товариство ляльки він полюбив більше за товариство звірів.
Звичайно, ви можете сказати, що дванадцятирічному хлопчикові соромно розважатися ляльками. У цьому віці багато хто віддав би перевагу полюванню на тигрів. Але тут була особлива причина, яка у свій час відкриється.
Повернімося до Суок.
Вона вирішила дочекатися вечора. І справді, лялька, яка сама вештається серед білого дня по палацу, могла б викликати підозру.
Після уроків вони знову зустрілися.
— Ти знаєш, — сказала Суок, — коли я лежала хвора в доктора Гаспара, мені наснився дивний сон. Мені снилося, що я з ляльки перетворилася на живу дівчинку… І начебто я була цирковою актрисою. Я жила в балагані з іншими акторами. Балаган переїжджав з місця на місце, зупинявся на ярмарках, на великих площах і влаштовував вистави. Я ходила по канату, я танцювала, вміла робити важкі акробатичні штуки, грала різні ролі в пантомімах…
Наслідник слухав її з широко розплющеними очима.
— Ми були дуже бідні. Дуже часто ми не обідали. У нас був великий білий кінь. Його звали Анра. Я їздила на ньому і жонглювала, стоячи на широкому сідлі, накритому дірявим жовтим атласом. І кінь сконав, бо цілий місяць у нас було зовсім мало грошей, щоб добре годувати його…
— Бідні? — спитав Тутті. — Я не розумію. Чому ж ви були бідні?
— Ми показували вистави бідним. Вони кидали нам маленькі мідні монети, а іноді після вистави капелюх, з яким клоун Август обходив глядачів, лишався зовсім порожнім.
Наслідник Тутті нічого не розумів.
І Суок розповідала йому, поки не настав вечір. Вона говорила про суворе злиденне життя, про велике місто, про знатну стару жінку, яка хотіла її одлупцювати, про живих Дітей, яких багачі цькують собаками, про гімнаста Тібула і зброяра Просперо, про те, що робітники, шахтарі, матроси хочуть повалити владу багатіїв і товстунів.
Найбільше вона говорила про цирк. Поступово вона захопилась і забула про те, що розповідає сон…
— Я дуже давно живу в балаганчику дядечка Брізака. Я навіть не пам'ятаю, відколи я вмію танцювати, і їздити верхи, і крутитися на трапеції. Ох, яких я навчилася чудесних штук. — Вона сплеснула руками. — Ось, наприклад, минулої неділі ми грали в гавані. Я виконувала вальс на абрикосових кісточках…
— Як — на абрикосових кісточках?
— Ой, ти не знаєш! Хіба ти не бачив свистка, зробленого з абрикосової кісточки? Це дуже просто. Я зібрала дванадцять кісточок і зробила з них свистки. Ну, терла, терла об камінь, поки не зробилась дірочка…
— Як цікаво!
— Можна виконати вальс не лише на дванадцяти кісточках. Я вмію свистіти і ключиком…
— Ключиком? Як? Покажи! У мене є чудесний ключик…
По цих словах наслідник Тутті розстебнув комір своєї куртки і зняв з шиї ланцюжок, на якому висів невеликий білий ключ.
— Чому ти ховаєш його на грудях? — спитала Суок.
— Мені дав цей ключик канцлер. Це ключ від однієї з кліток мого звіринця.
— Хіба ти ховаєш у себе ключі від усіх кліток?
— Ні. Але мені сказали, що це найголовніший ключ. Я повинен його зберігати…
Суок показала наслідникові свою майстерність. Вона просвистіла чудову пісеньку, тримаючи ключ догори дірочкою біля губів, складених в трубочку.
Наслідника це так захопило, що він навіть забув про ключик, який йому доручили зберігати. Ключ лишився в Суок. Вона машинально засунула його в мереживну рожеву кишеню.
Настав вечір. Для ляльки приготували кімнату, суміжну зі спальнею наслідника Тутті.
Наслідник Тутті спав, і йому снилися дивовижні речі: кумедні носаті маски; людина, що несла на голій жовтій спині величезний, гладенько обтесаний камінь, і товстун, який бив цю людину чорним нагаєм; обірваний хлопчик, що їв картоплю, і знатна стара пані в мереживах, яка їхала верхи на білому коні й висвистувала якийсь противний вальс на дванадцяти абрикосових кісточках…
А в цей час зовсім в іншому місці, далеко від цієї маленької спальні, в одному з кутків палацового парку, відбувалось ось що. Ви не думайте, нічого особливого не відбувалося.
Не тільки наслідникові Тутті цієї ночі снилися дивовижні сни. Сон, вартий подиву, приснився також гвардійцеві, який заснув на чатах біля входу до звіринця наслідника Тутті.
Він сидів на камінному стовпчику, притулившись спиною до ґрат, і солодко куняв Шабля його в широких блискучих піхвах лежала між колінами. Пістоль дуже мирно стирчав з-під шовкового чорного шарфа на його боці. Поруч, на гравії, стояв ґратчастий ліхтар, що освітлював чоботи гвардійця і довгу гусінь, яка впала з листя просто на його рукав. Картина здавалася зовсім мирною. Отже, вартовий спав і бачив надзвичайний сон. Йому снилося, що підійшла до нього лялька наслідника Тутті. Була вона точнісінько така, як сьогодні вранці, коли її привіз доктор Гаспар Арнері: та сама рожева сукня, банти, мережива, блискітки. Тільки тепер, уві сні, вона була живою дівчинкою. Вона вільно рухалася, оглядалася і притискала пальця до губок. Ліхтар освітлював її маленьку постать. Гвардієць навіть посміхнувся вві сні. Потім він зітхнув і вмостився зручніше, притулившись до ґрат плечем і вткнувшись носом у залізну троянду в узорі ґрат.
Тоді Суок, побачивши, що вартовий спить, взяла ліхтар і навшпиньки обережно вийшла за огорожу.
Гвардієць хропів, а йому, сонному, здавалося, що це в звіринці ревуть тигри. Насправді ж було тихо. Звірі спали. Ліхтар освітлював невеликий простір. Суок повільно пробиралася, вдивляючись у темряву. На щастя, ніч не була темна. Її освітлювали зорі і світло розвішаних у парку ліхтарів, яке пробивалося до цього віддаленого місця крізь верхівки дерев і будов.