— А якесь інше коліщатко не можна вставити? — боязко порадила тітонька Ганімед.
Доктор сумно махнув рукою.
— Я все перепробував, нічого не виходить.
За п'ять хвилин перед будинком доктора Гаспара стояла крита візницька прольотка.
Доктор вирішив їхати в Палац Трьох Товстунів.
— Я їм скажу, що до завтрашнього ранку лялька не буде готова. Хай роблять зі мною, Що хочуть…
Тітонька Ганімед кусала фартух і хитала головою доти, доки не злякалася, що голова одпаде.
Доктор Гаспар посадив поруч себе ляльку і поїхав.
Розділ VII
НІЧ ДИВНОЇ ЛЯЛЬКИ
Вітер свистів в обидва вуха, доктора Гаспара. Мелодія виходила огидна, навіть гірша за той негритянський галоп, що його виконують дуетом точильне колесо і ніж під руками ретельного точильника.
Доктор закрив вуха коміром і підставив вітрові спину.
Тоді вітер взявся за зірки. То він гасив їх, то котив, то провалював за чорні трикутники дахів. Коли ця гра набридла, він вигадав хмари. Але хмари розвалилися, як башти. Тут вітер одразу зробився холодним: він похолов од злості.
Докторові довелося загорнутись у плащ. Половину плаща він віддав ляльці.
— Поганяйте! Поганяйте! Будь ласка, поганяйте!
Ні з того ні з сього докторові стало страшно, і він підганяв візника.
Було дуже тривожно, темно і безлюдно. Лише в кількох вікнах спалахували червонуваті вогники, решта була закрита віконницями. Люди очікували страшних подій.
У цей вечір все здавалося незвичайним і підозрілим. І часом доктор навіть побоювався, що очі чудної ляльки, чого доброго, засяють у темряві, як два прозорих камінці.
Він намагався не дивитися на свою супутницю.
"Дурниці! — заспокоював він себе. — У мене розгулялися нерви. Звичайнісінький вечір. Тільки мало перехожих. Тільки вітер так дивно кидає їхні тіні, що кожний зустрічний здається найманим убивцею у крилатому таємничому плащі… Тільки газові ліхтарі на перехрестях горять якимось мертвим блакитним світлом… Ой, хоч би швидше дістатися до Палацу Трьох Товстунів!.."
Є дуже добрий засіб од страху: заснути. Особливо рекомендується натягти на голову ковдру. Доктор скористався з цього засобу. Ковдру він замінив капелюхом, який міцно насунув на очі. Ну й, звичайно, він почав лічити до ста. Це не допомогло. Тоді він скористався сильнодіючим засобом. Він повторював про себе:
"Один слон і один слон — два слони; два слона й один слон — три слони; три слони й один слон — чотири слони…"
Дійшло до цілого табуна слонів. А вже сто двадцять третій слон із вигаданого слона перетворився на справжнього слона. А що доктор не міг зрозуміти, слон це чи рожевий силач Лапітуп, то, очевидно, доктор спав і вже бачив сон.
Час уві сні минає значно швидше, ніж наяву. Принаймні доктор уві сні встиг не тільки доїхати до Палацу Трьох Товстунів, але й стати перед їхнім судом. Кожен стояв перед ним, тримаючи за руку ляльку, як циган тримає свою мавпочку в синій спідничці.
Вони не хотіли слухати ніяких пояснень.
"Ти не виконав наказу, — говорили вони. — Ти заслуговуєш на сувору кару. Разом з лялькою ти мусиш пройти по дроту над Площею Зорі. Тільки скинь окуляри…"
Доктор просив пробачення. Головним чином він боявся за долю ляльки… Він казав так:
"Я вже звик, я вже вмію падати. Якщо я зірвуся з дроту і впаду в басейн — це нічого. Я маю досвід: я падав разом з баштою на площі біля міської брами… Але лялька, бідна лялька! Вона розіб'ється на друзки… Пожалійте її… Адже я певен, що це не лялька, а жива дівчинка з чудесним ім'ям, яке я забув, яке я не можу пригадати…"
"Ні! — кричали Товстуни. — Ні! Ніякої пощади! Такий наказ Трьох Товстунів!"
Галас був такий різкий, що доктор прокинувся.
— Такий наказ Трьох Товстунів! — кричав хтось над самим його вухом. Тепер уже доктор не спав. Це кричали наяву. Доктор визволив очі, або, вірніше, окуляри, з-під капелюха і оглянувся. Ніч, поки він спав, встигла добре-таки почорніти.
Екіпаж стояв. Його оточили чорні постаті; вони й здійняли галас, перебивши сон доктора. Вони розмахували ліхтарями. Від цього перелітали ґратчасті тіні.
— В чому справа? — спитав доктор. — Де ми? Хто ці люди?
Одна постать наблизилась і піднесла ліхтар на рівень голови, освітивши доктора. Ліхтар загойдався. Рука, що тримала його вгорі за кільце, була в рукавиці з грубої шкіри, з широким розтрубом. Доктор зрозумів: гвардійці.
— Такий наказ Трьох Товстунів, — повторила постать.
Жовте світло розривало її на частини. Виблискував клейончастий капелюх, що здавався вночі залізним.
— Ніхто не має права підходити до палацу ближче ніж на кілометр. Сьогодні видали цей наказ. У місті заворушення. Далі їхати не можна!
— Так, але мені обов'язково треба в палац.
Доктор обурився.
Гвардієць говорив залізним голосом:
— Я начальник караулу, капітан Цереп. Я вас не пущу далі ні на крок! Повертай! — крикнув він візникові, замахнувшись ліхтарем.
Докторові стало не по собі. Однак він не мав сумніву, що, довідавшись, хто він і чому йому треба бути в палаці, його негайно пропустять.
— Я доктор Гаспар Арнері, — сказав він.
У відповідь прокотився регіт. З усіх боків затанцювали ліхтарі.
— Громадянине, нам не до жартів у такий тривожний час і в таку пізню перу, — сказав начальник караулу.
— Я ще раз кажу вам: я доктор Гаспар Арнері.
Начальник караулу розлютувався. Він повільно і чітко проказав, супроводячи кожне слово дзенькотом шаблі:
— Для того щоб проникнути в палац, ви прикриваєтеся чужим ім'ям. Доктор Гаспар Арнері не вештається вночі. Особливо цієї ночі. Зараз він заклопотаний дуже важливим ділом: він воскрешає ляльку наслідника Тутті. Тільки завтра вранці він прибуде в палац. А вас, як дурисвіта, я заарештую.
— Що?! — Тут уже доктор розлютився.
"Що?! Він сміє мені не вірити? Гаразд. Я йому зараз покажу ляльку!"
Доктор простягнув руку за лялькою — і раптом…
Ляльки не було. Поки він спав, вона випала з екіпажа. Доктор занімів.
"Може, все це сон?" — промайнула у нього думка.
Та ні! Це була дійсність.
— Ну! — процідив начальник караулу, зціпивши зуби і ворушачи пальцями, що тримали ліхтаря. — Забирайтеся під три чорти! Я вас відпускаю, щоб не морочитися з дідком… Геть!
Довелося скоритися.
Візник повернув. Екіпаж зарипів, пирхнув кінь, залізні ліхтарі гойднулися востаннє, і бідолашний доктор поїхав назад.