Жафе щось промурмотів.
Почекавши секунду, я знову сказав:
— Мабуть, Пат скоро повинна їхати?..
— Так...
Жафе роздратовано дивився поперед себе.
— Я розраховував на кінець жовтня. Але при такій погоді... — Він взяв у руки срібний олівець.
Під поривом вітру дощ зливою заперіщив у шибки. Це звучало так, ніби десь далеко стукотів кулемет.
— Коли, на вашу думку, їй треба вирушати? — запитав я.
Він раптом глянув знизу вверх прямо мені в очі і сказав:
— Завтра.
На якусь мить я ніби втратив грунт під ногами. Повітря, мов вата, прилипло до моїх легенів. Потім остовпіння пройшло, і я спитав якомога спокійніше, хоч мій голос ніби долинав здалеку, наче питав хтось інший:
— А що, так раптом ій значно погіршало?
Жафе енергійно похитав головою і встав.
— Якби це було так, вона взагалі не могла б виїхати, — люб'язно пояснив він. — Просто їй краще їхати
зараз. При такій погоді кожен день зволікання небезпечний. Простуда і таке інше...
Він взяв із стола кілька листів.
— Я вже все підготував. Вам лишається тільки їхати. Головного лікаря санаторію я знаю ще з студентських літ. Він дуже здібний лікар. Я його про все докладно поінформував.
Жафе передав мені листи. Я взяв їх, але не сховав до кишені. Він подивився на мене, потім зупинився передо мною і поклав руку мені на плече. Рука була легка, як пташине крило, я навіть не відчував її на собі.
— Важко, — тихо сказав він ніби не своїм голосом, — я знаю. Тому-то я й зволікав, поки можна було.
— Ні, неважко... — заперечив я.
Він підняв руку:
— Облиште...
— Ні, — сказав я, — я не про те. Я хочу знати лише одне: вона повернеться назад?
Жафе секунду мовчав. Його вузькі, темні очі поблискували в каламутному жовтому світлі.
— Чому ви хочете знати про це зараз? — запитав він через якийсь час.
— Бо інакше їй краще не їхати зовсім, — сказав я.
Він зміряв мене швидким поглядом:
— Що ви сказали?
— В противному разі їй краще лишитись тут.
Він подивився на мене великими очима.
— А знаєте ви, до чого б це неминуче привело? — знову спитав він мене тихо, але різко.
— Знаю, — відповів я. — Це значило б, що їй би не довелося вмирати самотній. А що це таке, я теж знаю.
Жафе підняв плечі так, ніби його морозило. Потім підійшов до вікна й почав дивитися крізь дощ. Коли він повернувся до мене, його обличчя було подібне до маски.
Він зупинився майже впритул передо мною.
— Скільки вам років? — раптом спитав мене.
— Тридцять, — відповів я, не розуміючи, що він хоче від мене.
— Тридцять... — повторив він якось дивно, ніби говорив сам до себе, не зрозумівши мене. — Тридцять... Боже мій! — Потім підійшов до письмового столу й зупинився; на фоні величезного, блискучого стола він здавався маленькою, випадковою тут людиною. — Мені ось скоро шістдесят, — сказав він, не дивлячись на мене, — але я б не міг... Я б іще і ще раз спробував усі можливості, знову і знову, навіть коли б напевно знав, що це безнадійно...
Я мовчав. Жафе все ще стояв, ніби забувши про все навколо. Потім поворухнувся, і його обличчя змінило свій вираз. Він усміхнувся.
— Яз певністю можу вам сказати, що там, у горах, вона добре перенесе зиму.
— Лише зиму? — спитав я.
— Я сподіваюся, що потім, весною, їй можна буде спуститися вниз.
— Сподіваєтесь... — сказав я. — А що таке сподівання?
— Це — все, — відповів Жафе. — Це завжди все. Більше я вам тепер не можу сказати. Все інше — різні можливості. Подивимось, як вона почуватиме себе там, у горах. Я напевно сподіваюсь, що весною вона зможе повернутися сюди.
— Напевно?
— Так. — Він обійшов навколо столу і пнув ногою відкриту шухляду так, що в ній забряжчали склянки. — Та зрозумійте ж, молодий чоловіче:, мені самому боляче від того, що вона має їхати звідси! — пробурмотів він.
Ввійшла сестра. Жафе показав їй рукою, щоб вона вийшла. Проте сестра стояла — присадкувата, незграбна, з обличчям бульдога під сивим волоссям.
— Потім, — пробурчав Жафе, — зайдете потім!
Сестра сердито повернулась. Виходячи, вона вимкнула електричне світло. У велику кімнату раптом проникло сіромолочне світло дня. Обличчя Жафе одразу стало бляклим.
— Стара відьма, — сказав він. — Уже двадцять років збираюся вигнати її. Тільки що надто вже старанна. — Потім звернувся до мене: — Ну, то як?
— Ми поїдемо сьогодні ввечері, — сказав я.
— Сьогодні?
— Так. Якщо це вже неминуче, то краще сьогодні, ніж завтра. Я сам одвезу її туди. На кілька днів я вже зможу вирватися звідси.
Він кивнув і подав мені руку.
Я пішов. Шлях до дверей здався мені дуже довгим.
На вулиці я зупинився. Тільки тут звернув увагу на те, що й досі тримав листи в руці. Дощ періщив по паперу. Я обтер їх і поклав у нагрудну кишеню. Потім оглянувся довкола. Прямо перед клінікою зупинився автобус. Він був переповнений, з нього юрбою висипали люди. Кілька дівчат у чорних, блискучих дощовиках сміючись перекидалися словами з кондуктором. Він був молодий, білі зуби поблискували на його засмаглому обличчі.
"Ні, це не годиться, — подумав я, — це ж несправедливо! Навколо стільки життя, а Пат мусить піти з нього!.."
Автобус задзвенів і поїхав далі. З-під його коліс на тротуар снопом бризнула вода. Я пішов далі, щоб про все домовитися з Кестером і купити квитки на поїзд.
Опівдні я прийшов додому. Все було підготовано, навіть телеграму в санаторій послав.
— Пат, — сказав я прямо з дверей, — ти встигнеш спакувати свої речі до вечора?
— Я повинна їхати?
— Так, — сказав я. — Так, Пат.
— Сама?
— Ні. Поїдемо разом. Я відвезу тебе туди.
Її обличчя знову посвіжіло.
— А на коли я повинна бути готова? — запитала вона.
— Поїзд відходить сьогодні ввечері о десятій.
— А ти знову підеш кудись?
— Ні. Я лишусь тут, поки й поїдемо.
Вона глибоко зітхнула.
— Тоді це дуже просто, Роббі, — сказала вона. — Давай зразу почнемо?
— У нас іще досить часу.
— А я б хотіла зараз почати. Тоді зберемося ми вчасно.
— Гаразд.
Я швидко спакував ті кілька речей, що мав узяти з собою, і за півгодини вже був готовий. Потім зайшов до пані Залевської і попередив її, що ми ввечері від'їжджаємо. Я домовився з нею, що до першого листопада звільню кімнату, якщо вона не зможе раніше здати її кому-небудь. Пані Залевська була схильна розпочати довгу розмову, але я швиденько повернувся назад.