— Якщо ти цього хочеш, — відповів я.
— Я б то хотіла, але й тебе не хочу неволити...
Я сів біля її ліжка.
— Я не те хотів сказати. Пригадую, що раніше ти не любила, щоб тебе хтось бачив, коли ти спиш.
— Раніше — так... а тепер іноді боюсь самотності...
— Колись так було й мені, — сказав я. — В госпіталі, після операції. Я тоді боявся спати вночі. Цілу ніч не спав і читав або думав про що-небудь і, лише коли розвиднялось, засинав. Але це пройде.
Вона поклала голову мені на руку.
— Страшно, що можеш не повернутися назад, Роббі...
— Це так, — сказав я, — але ж насправді повертаєшся, і все минає. Це видно хоч на моєму прикладі. Завжди повертаєшся назад; хоча не зовсім на те саме місце.
— Ото ж бо й є. — відповіла вона трохи сонно; у неї вже злипалися повіки. — І цього я теж боюсь. Але ти будеш дивитися за мною, правда?
— Буду, — сказав я, гладячи її лоб і волосся, що теж здавалося стомленим.
Вона стала дихати глибше і трохи повернулася набік.
Через хвилину її вже огорнув глибокий сон.
Я знову пересів до вікна і став дивитися на дощ. Тепер він падав сірою зливою за шибками і здавалося, що наш будинок — це маленький острів, загублений у безкрайньому похмурому хаосі. Мене турбувало, що Пат з самого ранку була сумна і втратила бадьорість — таке з нею траплялося рідко. Але потім я пригадав, що кілька днів тому вона ще була жвава й весела і що все ще може змінитися на краще, коли вона знову прокинеться. Я знав, що вона багато думає про свою хворобу, і від Жафе знав також, що ніякого покращання ще не було, але в своєму житті мені довелося бачити так багато мерців, що будь-яка хвороба для мене означала все ще життя і надію. Я знав, що можна померти від рани, — тут у мене був досить великий досвід, — але саме тому мені важко було повірити, що якась хвороба, за якої людина зовні лишається здоровою, може бути небезпечною. Тому я завжди швидко переборював подібні приступи малодушності.
Хтось постукав у двері. Я підійшов і відчинив. У коридорі стояв Гассе. Приклавши палець до губів, я вийшов до нього.
— Пробачте... — бурмотів він, заїкаючись.
— Ходімте до мене, — сказав я, відчинивши двері своєї кімнати.
Гассе зупинився на порозі, його обличчя ніби поменшало. Воно було біле, як крейда.
— Я лише хотів сказати вам, що нам нема чого їхати, — сказав він, майже не ворушачи губами.
— Заходьте спокійно, — відповів я, — фройляйн Гольман спить, у мене є час.
Він тримав у руці лист і мав вигляд людини, яку поранили пострілом, але вона ще гадає, що то був лише удар.
— Краще прочитайте самі, — сказав він, подаючи мені листа.
— Ви вже пили каву? — запитав я.
Він похитав головою:
— Прочитайте листа...
— Зараз прочитаю, а ви тим часом могли б щось випити...
Я вийшов на кухню і звелів приготувати каву. Потім став читати. То був лист від пані Гассе, всього кілька рядків. Вона повідомляла його, що хоче ще трохи пожити для себе і тому не збирається повертатися до нього. У неї там є хтось такий, що краще розуміє її, ніж Гассе. Вживати якихось заходів немає ніякого сенсу: вона ні в якому разі не повернеться назад. Та це, писала вона, мабуть найкращий вихід для нього самого. Йому не треба буде турбуватися про те, вистачить його жалування чи ні. Частину своїх речей вона забрала з собою, за рештою при нагоді пришле когось...
Це був зрозумілий і діловий лист. Я згорнув його і повернув Гассе. Він дивився на мене такими очима, ніби все залежало від мене.
— Що ж його тепер робити? — запитав він.
— Випийте спершу чашку кави і з'їжте що-небудь, — сказав я. — Метушнею ви нічого не досягнете, тільки доконаєте себе. Підкріпитесь, тоді порадимось. Спробуйте взяти себе в руки, а коли заспокоїтесь, тоді зможете прийняти розумне рішення.
Він слухняно випив каву. його руки тремтіли, їсти він нічого не міг.
— Що ж його робити? — запитав він знову.
— А нічого, — відказав я. — Чекати.
Він хотів щось заперечити.
— А що б же ви зробили? — спитав я.
— Не знаю. Я не можу збагнути цього.
Я мовчав. Не міг придумати, що порадити йому. Його можна було лише заспокоювати, а вихід він повинен був знайти сам. Він уже не любив дружини, це можна було припустити, але він звик до неї, а для бухгалтера звичка могла важити більше, ніж кохання.
Через якийсь час він почав говорити; мова його була плутана, можна було лише зрозуміти, що він розгубився до краю. Потім почав сам собі докоряти. Проти дружини не сказав ні слова. Він лише намагався розібратися, в чому його вина.
— Гассе, — сказав я, — те, що ви говорите, — дурниці. В таких випадках можна бути або винним, або зовсім невинним. Жінка пішла од вас, а не ви од неї. Вам нема чого докоряти собі.
— Ні, таки є, — заперечував він, дивлячись на свої руки. — Я виявився неспроможним...
— До чого?
— Я виявився неспроможним забезпечити їй пристойне життя, а це вже й є вина.
Я дивився на маленького, нещасного чоловічка в червоному плющовому кріслі і не міг зрозуміти його.
— Гассе, — сказав йому потім спокійно, — це може бути причиною, а не виною. А крім того, ви ж досі забезпечували сім'ю.
Він рішуче захитав головою:
— Ні, ні, я довів свою дружину до божевілля своїм вічним страхом втратити роботу. Та й не забезпечував сім'ю! Що вона мала від мене? Нічого...
Гассе поринув у тупій задумі. Я підвівся й дістав пляшку коньяку:
— Давайте вип'ємо трошки, — сказав я. — Адже ще нічого не втрачено.
Він підвів голову.
— Ще нічого не втрачено, — повторив я. — Втрачають людину тільки тоді, коли вона вмирає.
Він похапцем кивнув і взяв чарку. Але не випив і знову поставив на стіл.
— Вчора мене призначили шефом бюро, — тихо сказав він. — Старшим бухгалтером і шефом бюро. Про це мені увечері сказав управитель. Вони об'єднали двоє бюро в одно. Другого начальника бюро звільнили. Я одержуватиму тепер на п'ятдесят марок більше. — Він раптом розпачливо глянув на мене: — Ви гадаєте, вона б лишилась, коли б знала про це?
— Ні, — сказав я.
— На п'ятдесят марок більше. Я міг би віддавати їх їй. Вона завжди могла б купити що-небудь. А ще ж тисячу двісті марок у мене є в ощадкасі! Навіщо ж я їх ощаджував? Хотів хоч що-небудь мати для неї, якщо наші справи погіршають. А тепер вона пішла від мене, тому що я заощаджував про чорний день.