— Роббі! — гукнула Пат.
Я розплющив очі. Минула хвилина, поки отямився, де я. Завжди, коли насувалися спогади з війни, мене наче відносило кудись в далечінь. За інших спогадів такого не бувало.
Я сперся на руку. Пат вийшла з води. Вона йшла прямо по сонячній доріжці, що лягла на море, могутнє сяйво лилося через її плечі, її саму заливало світло так, що вона видавалася на світлому-фоні темним силуетом. Підіймаючись на берег моря, вона з кожним кроком наче виростала все вище й вище в сліпуче сяйво, поки надвечірнє сонце за нею не стало ореолом навколо її голови.
Я схопився на ноги... таким неправдоподібним здавалося мені це видовище, ніби з якогось іншого світу: безмежне блакитне небо, білясті низки піни на морі і прекрасна, струнка постать передо мною... наче я один на цілім світі, і з води до мене виходить перша жінка... На якусь мить мене заполонила та дивовижна, спокійна сила краси, і я відчув, що вона могутніша за все те криваве минуле, що вона повинна бути могутнішою, бо інакше загине весь світ, задихнеться в своєму жахливому безладді. І ще сильніше я відчув, що я існую, просто існую, і що Пат існує, що я живу, що я вийшов живим з тих жахів війни, що в мене е очі і руки, що я думаю, і в моїх жилах тече гаряча кров, і що все це — якесь незбагненне чудо.
— Роббі! — ще раз гукнула Пат, махаючи мені рукою.
Я вхопив з землі її купальний халат і поспішив їй назустріч.
— Ти надто довго була в воді, — сказав я.
— А мені тепло, — відповіла вона, переводячи віддих.
Я поцілував її в мокре плече.
— Перші дні тобі треба бути трохи розсудливішою.
Вона похитала головою, дивлячись на мене променистими очима:
— Я досить довго була розсудливою...
— Хіба?
— Авжеж! Надто довго! Хочу нарешті хоч трохи побути не такою розсудливою! — Сміючись, вона притулилась своєю щокою до мого обличчя: —Давай будемо нерозсудливими, Роббі! Ні про що не будем думати, абсолютно ні про що — лише про себе самих, про сонце, відпустку і море!
— Добре, — сказав я, беручи мохнатий рушник. — Насамперед давай я тебе витру насухо. Де це ти так встигла засмагнути?
Вона одягла халат.
— Цей загар — ще з мого розсудливого минулого року. Я змушена була кожного дня годину лежати на балконі, вигріваючись на сонці. А о восьмій вечора лягала спати. Сьогодні ввечері о восьмій я ще раз піду купатися.
— Це ще ми побачимо, — зауважив я. — В намірах людина завжди велика. Але не в їх здійсненні. В цьому її привабливість.
До купання ввечері діло не дійшло. Ми ще сходили в село і покаталися у вечірніх присмерках на ситроені — тоді Пат раптом відчула таку втому, що попросилася додому. Я вже не раз спостерігав у неї цей несподіваний, різкий спад від збудженої жвавості до втоми. Сил у неї було небагато, а резервів і зовсім ніяких, проте зовні цього не можна було помітити. Вона завжди витрачала всі свої життєві сили до кінця, тому здавалося, ніби її гнучка юність невичерпна, та раптом наставав момент, коли її обличчя робилося блідим і під очима лягала глибока тінь... Тоді її силам надходив край. Втома перемагала її не поступово, а відразу, за одну секунду.
— Їдьмо додому, Роббі, — сказала вона, і її низький голос зазвучав наче з глибини.
— Додому? До пані Ельфріди Мюллер з золотим хрестом на грудях? Як знати, що за цей час іще видумала стара чортиха.
— Додому, Роббі, — повторила Пат, стомлено прихилившись до мого плеча. — Це ж наша домівка.
Я зняв одну руку з керма і обняв її за плечі. Так ми поїхали, не поспішаючи, крізь блакитні туманні сутінки, і коли нарешті побачили освітлені вікна маленької вілли, що наче якась темна тварина притулилася в пологій угловині, то й справді на серці в мене було так, ніби ми повертаємось додому.
Пані Мюллер уже чекала на нас. Вона переодяглася: тепер на ній замість чорного вовняного плаття було чорне шовкове такого ж пуританського крою. Замість хрестика вона приколола емблему, що зображала серце, якір і хрест одночасно — церковний символ віри, надії і любові.
Вона значно привітніше зустріла нас, ніж по обіді, і спитала, чи задовольнить нас приготована нею вечеря: яйця, буженина і копчена риба.
— Ну що ж, нехай... — пробурмотів я.
— Вам це не до смаку? Зовсім свіжа копчена камбала. — Вона дещо боязко дивилась на мене.
— Авжеж... — холодно відповів я.
— Свіжокопчена камбала мусить бути чудова на смак, — поспішила втрутитися Пат, кинувши докірливий погляд у мій бік. — Це найкраща їжа перед сном, яку тільки можна побажати в перший день біля моря, пані Мюллер. Якби до такої вечері та ще справді гарячого чаю...
— А то як же! Чай гарячий, тільки-но закипів! Будьте ласкаві! Я звелю принести все зараз. — Пані Мюллер полегшено зітхнула і хутко пішла геть, шовкове плаття її шелестіло.
— Ти справді не любиш риби? — спитала Пат.
— Ще й як люблю! Камбала! Ось уже кілька днів як я лише про неї і мрію.
— То чого ж ти тоді запишався, мов павич? Це вже занадто!
— Треба ж було поквитатися з нею за сьогоднішній прийом.
— Ах ти господи! — Пат засміялась. — То ти, виходить, нікому нічого не даруєш! А я так уже давно все забула.
— А я ні, — відказав я. — Я не забуваю так легко.
— А слід би...
Служниця ввійшла з підносом. Шкірка у камбали була мов золотавий топаз. А як від неї пахло димком і морем!.. До того ж на підносі ще лежало кілька свіжих креветок.
— Я вже починаю забувати... — замріяно промовив я. — До того ж лише тепер почав відчувати, що в мене вовчий апетит.
— У мене теж. Але спершу дай мені скоріше трохи гарячого чаю. Дивно, але мене морозить... І це тоді, коли надворі так тепло.
Я поглянув на неї. Вона була бліда, хоча й посміхалася, ніби нічого й не трапилося.
— Щоб я більше й не чув, що ти довго купалась! — сказав я і звернувся до служниці: — Чи не знайдеться у вас трошки рому?
— Чого?
— Рому. Це такий напій у пляшках...
— Ром?
— Так, ром.
— Нє-е.
По її тістоподібному обличчю, що нагадувало повний місяць, видно було, що вона не розуміє, про що йде мова.
— Нє-е, — повторила вона.
— Ну, гаразд. Обійдемось. Будьте здорові. Хай благословить вас бог.
Вона пішла.
— Яке щастя, Пат, що у нас є такі передбачливі друзі, — сказав я. — Сьогодні вранці Ленц перед самим від'їздом сунув мені в машину досить-таки важкенький пакунок. Подивимось, що там у ньому...