— У мене ж є твій ключ...
— Я не про це. Я питаю...
Сп'янілість моя розходилась, я бачив стоптані східці, облуплену стіну і сріблясте плаття та вузенькі блискучі черевички.
— Я питаю... як ти взагалі тут опинилась?
— Про це я й сама себе ввесь час питаю...
Вона встала й потягнулась, ніби те, що вона сиділа ось тут на сходах пізно вночі, було найприроднішою в світі річчю. Потім втягнула носом повітря...
— Як би тепер сказав Ленц: коньяк, ром, вишнева, абсент?..
— Ще й навіть "Фернет-Бранка", — признався я, нарешті усвідомлюючи як слід усе навколо. — Та нехай йому всячина! Пат, ти ж чудесна дівчина, а я... я ж мерзенний дурень!
Одним ривком я підхопив її на руки, відімкнув двері і поніс дівчину коридором. Вона пригорнулась до мене, срібляста чаплинка, зморена пташка... Я відвернув голову набік, щоб не дихати на неї спиртним духом. Я бачив, що вона дрижить, хоч і посміхається.
Я посадив її в крісло, ввімкнув світло, приніс ковдру.
— Якби ж я був здогадався, Пат... замість блукати та сидіти в пивницях, мені б треба було... ах, який же я нещасний йолоп... я ж від Альфонса подзвонив був до тебе, я ж ходив, свистів у тебе під вікнами... я ж думав, що ти не хочеш, бо ти ж не відповідала..
— Чого ж ти не повернувся, як одвіз мене додому?
— І сам не знаю...
— Краще б ти дав мені надалі ключа й від твоєї кімнати, — сказала Пат, — тоді мені не доведеться чекати на сходах...
Вона всміхалася, але губи її дрижали, і я раптом зрозумів, що це для неї означало — оце повернення, чекання, а тепер цей бравий, товариський тон...
— Пат, — швидко сказав я, зовсім спантеличений, — Пат, адже ти змерзла, тобі треба чогось випити, я бачив знадвору світло у Орлова, зараз мерщій побіжу до нього, у цих росіян завше є чай, я зараз повернуся... — Я відчував, як гаряча хвиля поглинає мене всього. — Я тобі цього ніколи не забуду! — гукнув я їй від дверей і хутко пішов по коридору.
Орлов ще не лягав. Він сидів у кутку кімнати, де перед іконою божої матері горіла лампадка; очі його розчервонілися, на столі парував невеликий самовар.
— Пробачте, будь ласка, — звернувся я до нього, — непередбачені обставини... чи не могли б ви дати мені трохи гарячого чаю?
Росіяни звиклі до всяких несподіванок. Він дав мені дві склянки, цукор, насипав цілу тарілку печива.
— Охоче вам допоможу, — сказав він, — дозвольте дати вам... я й сам часто бував у подібній... декілька кофейних зернят... пожувати...
— Дякую, — сказав я йому, — дуже вам вдячний. Я охоче візьму зернята...
— Якщо вам ще буде щось потрібне, — сказав він з вишуканим благородством, — то, будь ласка, я ще деякий час не лягатиму, мені буде дуже приємно...
Кофейні зернята я розжував у коридорі. Вони затамували запах спиртного. Пат сиділа коло лампи і пудрилась. На якусь мить я спинився на дверях. Мене зворушувало те, що вона сиділа ось тут, уважно дивилась у своє маленьке люстерко і проводила пуховкою по скронях.
— Випий трошки чаю, — сказав я, — він ще зовсім гарячий.
Вона взяла чашку. Я дивився, як вона п'є.
— Чорт його знає, Пат, що зі мною сталося сьогодні ввечері...
— А я знаю, що це було, — відповіла вона.
— Знаєш? А я — ні.
— Не треба тобі й знати, Роббі. Ти й без того знаєш надто багато, щоб бути по-справжньому щасливим.
— Може й так, — погодився я. — Але ж не годиться й те, що я, відколи знаю тебе, все більше стаю дитиною...
— Годиться! Краще, ніж коли б ти ставав усе розумніший!
— Це, звичайно, теж аргумент... Але ти добре вмієш виручати з біди... Думаю, що тут збіг багатьох обставин.
Вона поставила чашку на стіл. Я стояв, спершись на ліжко. У мене було таке почуття, ніби я по давній, важкій подорожі повернувся додому.
Защебетали пташки. Десь грюкнули двері. Це, очевидно, була пані Бендер, няня з притулку для немовлят. Я глянув на годинник. За півгодини Фріда буде в кухні, тоді ми вже не зможемо вийти непомітно. Пат ще спала. Вона дихала глибоко й рівномірно. Будити її було б злочином. Але ж треба було...
— Пат...
Вона щось промурмотіла уві сні.
— Пат... — я проклинав усі на світі мебльовані кімнати...
— Пат, пора... Треба нам тебе одягти...
Вона розплющила очі й посміхнулась, розніжена сном, як дитина.
Мене і цей раз, як і завжди, приємно вразила оця її радість пробудження, я так любив у ній це... Бо я ніколи не прокидався радісний.
— Пат... Пані Залевська вже промиває свої штучні зуби...
— Я на сьогодні залишуся в тебе...
— Отут?
— Так...
Я підвівся.
— Блискуча ідея... але ж твої речі... це ж вечірні туфлі і плаття.
— То я й пробуду до вечора...
— А що ж удома скажуть?
— А ми подзвонимо туди, скажемо, що я десь-то заночувала...
— Це можна... Ти хочеш їсти?
— Ще ні.
— На всякий випадок я швиденько хапну кілька свіжих булочок. Рознощик вішає їх біля вхідних дверей... Тепер саме час...
Повернувшись, я побачив, що Пат стоїть біля вікна. На ній були тільки її сріблясті черевички. М'яке ранкове світло наче вуаллю вкривало її плечі.
— То ми забули все вчорашнє, Пат, правда? — сказав я.
Вона кивнула, не обернувшись до мене.
— Ми просто не будемо більш разом із сторонніми людьми. Справжня любов не зносить чужих. Тоді ми й не посваримось, не будемо й ревнувати. До біса цього Бройєра з усім його_товариством, правда ж?
— Так, — сказала вона, — і цю Марковіц теж.
— Марковіц? А це хто?
— Та, з якою ти сидів коло стойки в "Каскаді".
— Ага, ота, — сказав я, раптом відчувши якесь задоволення, — ота, значить...
Я вивернув свої кишені.
— Глянь-но сюди. Хоч на дещо згодилася вся ця історія — я виграв у покер цілу купу грошей. На них ми сьогодні ввечері кудись підемо, га? Але по-справжньому, без чужих. А за них ми забули, правда?
Вона кивнула.
Сонце сходило з-за дахів будинку профспілок. Заблищали вікна. Волосся Пат променіло, плечі стали злотаві.
— Як це ти там казала, хто такий цей Бройєр? Я маю на увазі — за фахом?
— Архітектор.
— Архітектор, — повторив я, дещо неприємно вражений, бо був би радніший почути, що він взагалі ніщо, — ну й нехай собі архітектор, що ж із того, правда ж, Пат?
— Так, любий мій.
— Нічого ж особливого, так?
— Анічогісінько! — переконливо сказала Пат, обернулася, розсміялася. — Це ж абсолютно ніщо, ніщо, та й годі. Тьфу — та й усе!