— Заграй-но нам, Роббі, ще щось на прощання! — сказала Роза. — Щось бадьоре!
— Гаразд, — відповів я. — Довбанемо "Марш старих ветеранів"!
А потому вже й я розпрощався. Роза ткнула мені пакет з печивом. Я віддав його синові "матінки", який на вулиці готував уже бачок на сосиски.
Я роздумував, куди податись. До бару аж ніяк не хотілося, до кіно — теж, хіба до майстерні? Нерішуче глянув на годинник. Була восьма. Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц, не стане знову розводити теревені про дівчину. Я пішов.
У майстерні горіло світло. Не тільки в приміщенні. воно заливало й усе подвір'я. Кестер був сам.
— Що тут сталося, Отто? — запитав я. — Ти, може, продав кадилака?
Кестер засміявся.
— Ні, це Готфрід влаштував невеличку ілюмінацію. Світилися обидві фари кадилака. Машина стояла так, що снопи світла падали крізь вікно на двір, просто на квітнучу сливку. Вона біліла в світлі, як крейда, видовище було чудове. У темряві обабіч дерева, здавалося, шуміло море.
— Яка розкіш! — сказав я. — А де ж він?
— Пішов купити щось попоїсти.
— Блискуча ідея! Щось мене трохи похитує. Може, це просто через те, що я зголоднів. Кестер кивнув.
— Їсти завжди треба. Основний закон усіх старих вояк. А мене сьогодні ввечері теж довго похитувало та й хитнуло — записав "Карла" на перегони.
— Як? — вирвалося в мене. — На шосте? Він кивнув.
— Бий його сила божа, Отто, адже там беруть участь класні машини! Він знову кивнув.
— Я пустив його по класу споргивних машин такого типу, як у Браумюллера. Я засукав рукава.
— Тоді берімось до діла, Отто. Промиємо як слід маслом нашого улюбленця!
— Стоп! —гукнув останній з романтиків, саме входячи до приміщення. — Спершу треба заправитись!
Він виклав на стіл вечерю: сир, хліб, тверду, як камінь, вуджену ковбасу, шпроти. До цього було й холодне пиво. Ми їли, як загін зголоднілих молотників. Тоді взялися за "Карла". Години зо дві вовтузилися з ним, перевірили й помастили всі підшипники. По цьому ми з Ленцом повечеряли вдруге. Готфрід засвітив тепер ще й форда. Випадково одна з його фар уціліла під час аварії. Тепер вона стирчала на задертому вгору шасі, дивлячися скоса в небо.
Ленц, задоволений, обернувся.
— Так, Роббі, неси-но сюди пляшки. Справимо "свято квітучого дерева"!
Я поставив на стіл коньяк, джин і дві чарки.
— А ти? — запитав Готфрід.
— Я не питиму нічого.
— Як це так? Чого?
— Бо не маю більш охоти до цієї проклятої пиятики. Ленц уважно подивився на мене, а тоді, звертаючись до Кестера, сказав:
— Наша дитина з'їхала з глузду.
— Облиш його, якщо не хоче. Ленц налив собі повну чарку.
— Хлопець уже з деякого часу трохи божевільний.
— Це ще не найгірше, — промовив я. Місяць, великий і червоний, викотився з-за фабричної покрівлі. Якийсь час ми сиділи мовчки.
— Скажи-но мені, Готфріде, — почав я, — ти фахівець у справах кохання, правда ж?
— Фахівець? Я старий майстер у справі кохання, — відповів скромно Ленц.
— Добре. Я б хотів знати, чи при цьому завжди поводяться по-дурному?
— Як це так, по-дурному?
— Та от так, ніби напідпитку. Базікають, плетуть дурниці, брешуть...
Ленц зареготався.
— Дитинко моя! Все кохання-це омана. Чудесна омана матері-природи. Глянь на цю сливу! Вона саме тепер обманює нас. Причепурилась, стала кращою, ніж буде потім. Було б жахливо, коли б кохання та мало діло з правдою. Хвалити бога, проклятущі моралісти не все це змогли підкорити собі. Я підвівся.
— Так ти гадаєш, що без деякої омани цього взагалі не буває?
— Не буває, дитинко.
— Але ж через це можна здорово в дурні пошитися... Ленц осміхнувся.
— Запам'ятай, хлопче: ніколи в світі не пошиєшся в дурні перед жінкою, якщо робиш будь-що заради неї. Навіть коли б грав найбанальнішу комедію! Роби, що хочеш —ходи на голові, плети дурниці, пишайся, як павич, співай їй серенади, тільки одного не роби: не будь діловим, не будь розсудливим!
Я пожвавішав.
— А ти як думаєш, Отто? Кестер сміявся.
— Мабуть, і справді так...
Він встав і відкрив капот мотора на "Карлі". Я приніс свою пляшку з ромом і поставив її на стіл. Отто завів машину. Мотор заторохтів глухо й спокійно. Ленц поклав ноги на підвіконня і вдивлявся в ніч. Я підсів до нього.
— Доводилось тобі коли-небудь напитись, коли був разом з жінкою?
— Частенько, — відповів він не ворухнувшись.
— Ну й як?
Він глянув на мене скоса.
— Ти хочеш сказати: а що робити, як чогось накоїв? Ніколи не перепрошуйся, дитинко! Нічого не говори. Посилай квіти. Без записки. Самі квіти. Вони покривають усе. Навіть могилу.
Я глянув на нього. Він сидів нерухомо. Очі його виблискували в яскравому світлі, що відбивалося знадвору. Мотор все ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, ніби під нами легенько здригалася земля.
— А я, власне кажучи, випив би чогось, — сказав я, відкриваючи пляшку.
Кестер вимкнув мотор. Потім звернувся до Ленца:
— Тепер місяць уже добре світить, Готфріде, отож чарку й так можна знайти. Погаси ілюмінацію. Зокрема, на форді. Це дрантя своєю навскісною фарою нагадує мені війну. Коли такі штуки бува вночі намацували літака — не до жартів було. Ленц кивнув.
— А мені це нагадує... ну, та однаково... — Він встав і вимкнув фари.
Місяць піднявся над фабричною покрівлею. Він дедалі яснішав і висів тепер, як жовтий лампіон на сучках сливи. Гілки стиха погойдувалися на слабкому вітрі.
— Дивна річ, — сказав трохи згодом Ленц, — чого це ставлять пам'ятники різним людям, а чому не місяцеві або ось такому квітучому дереву...
Незабаром я попрямував додому. Відчинивши двері до коридора, почув музику — грамофон Ерни Беніг, секретарки. Тихенько співав чийсь ясний жіночий голос. Потім глухо забриніли скрипки і банджо. І знову той самий голос, ніжний, але настирливий, ніби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розпізнати слова. Спів, тихий жіночий спів, звучав якось зворушливо саме тут, в темному коридорі, поміж швейною машиною пані Бендер і чемоданами подружжя Гассе. Видно було чучело голови дикого кабана над дверима кухні, чутно, як служниця брязкотить посудом.
"Як тільки могла я жити без тебе..." співав голос ось тут, за кілька кроків за дверима.
Я знизав плечима і пішов до себе в кімнату. Було чутно, як поруч сваряться сусіди. За кілька хвилин до мене постукав Гассе і ввійшов до кімнати.