— Ви теж хворий? — спитав я Антоніо.
— Звичайно, — сказав він посміхаючись.
— Справді чудова кава, — галасувало поряд "гарматне ядро", — у нас такої взагалі немає. Це просто казкова країна з молочними ріками!
Кестер повернувся з метеостанції.
— Я повинен їхати, Роббі, — сказав він. — Барометр упав і дуже ймовірно, що цієї ночі піде сніг. Тоді вже завтра я не проб'юся. Сьогодні ввечері ще цілком можливо.
— Гаразд. Повечеряємо ще разом?
— Так. Зараз я швиденько спакуюсь.
— Я йду з тобою, — сказав я.
Ми спакували речі Кестера й винесли їх у гараж. Потім пішли назад, щоб запросити Пат на вечерю.
— Коли що — дзвони мені, Роббі, — сказав Отто.
Я хитнув головою.
— Гроші одержиш тут за кілька днів. Вистачить на якийсь час. Роби все, що необхідно.
— Добре, Отто. — Я завагався. — У нас дома ще є кілька ампул морфію. Ти можеш прислати мені їх?
Він поглянув на мене.
— Навіщо вони тобі?
— Не знаю, як воно далі піде. Може, й не згодяться. У мене, всупереч усьому, ще жевріє надія. Завжди, коли дивлюсь на Пат. Коли лишаюсь на самоті, надія зникає. Але мені не хотілося б, щоб вона мучилась, Отто. Щоб отак лежала ввесь час і нічого, крім болю, не відчувала... Можливо, і вони тут дадуть їй... Але я буду спокійніший, коли знатиму, що зможу допомогти їй.
— Тільки для цього, Роббі?
— Тільки для цього, Отто. Чесно кажу. Інакше я б не сказав тобі.
Він кивнув.
— Адже ми тепер лишилися удвох... — повільно вимовив він.
— Так...
— Добре, Роббі.
Ми пішли у вестибюль, і я сходив за Пат. Потім ми швиденько повечеряли, бо небо дедалі більше заволікало хмарами. Кестер вивів "Карла" з гаража до порталу.
— Всього найкращого, Роббі, — сказав він.
— І тобі теж, Отто.
— До побачення, Пат! — Він подав руку і подивився їй в очі: — Весною приїду по вас.
— Бувайте здорові, Кестер. — Пат міцно стискала його руку. — Вітайте від мене і Готфріда Ленца.
— Добре... — сказав Кестер.
Пат усе ще тримала його руку. її губи дрижали. Раптом вона зробила крок уперед і поцілувала
його.
— Прощайте... — пробурмотіла вона здавленим голосом.
Обличчя Кестера раптом ніби зайнялося ясночервоним полум'ям. Він хотів сказати ще щось, але відвернувся, сів у машину, рвучко рушив і не оглядаючись погнав униз. Ми дивилися йому вслід. Машина прогриміла головною вулицею і зигзагами почала збиратися вгору, мов одинокий світлячок, з блідою смужкою від фар на сірому снігу поперед себе. На вершині перевалу машина зупинилась, і Кестер помахав нам рукою. На світлому фоні неба виднілась його темна постать. Потім він зник, а ми ще довго слухали, як гула його машина дедалі тихше й тихше.
Пат стояла, подавшись наперед, і прислухалась, поки ще можна було щось почути. А тоді повернулась до мене.
— От і останній корабель відплив, Роббі...
— Передостанній, — заперечив я. — Останній — я. І ти знаєш, що я надумав? Пошукаю для себе іншої якірної стоянки. Мені не подобається більше кімната у флігелі. Не розумію: чому б нам не жити вкупі? Спробую дістати кімнату десь поблизу твоєї.
Вона осміхнулась:
— Це виключено! Не доб'єшся! Як ти думаєш це зробити?
— А ти будеш рада, якщо доб'юсь?
— Ти ще питаєш! Це було б чудово, любий. Майже як у матусі Залевської!
— Гаразд, тоді дозволь мені зараз попрацювати з півгодини!
— Добре. Я поки що пограю з Антоніо в шахи. Я тут навчилась.
Я пішов до канцелярії і заявив, що лишусь тут трохи довше і хотів би мати кімнату на тому ж поверсі, що й Пат. Якась літня, безгруда дама обурено подивилась на мене й відхилила моє бажання, посилаючись на існуючий у санаторії порядок.
— А хто встановив цей порядок? — спитав я.
— Дирекція, — відповіла дама, розгладжуючи руками складки свого плаття,
Дуже неохоче вона, зрештою, довірила мені, що будь-який виняток може дозволити лише головний лікар.
— Але його вже немає тут, — додала вона. — І ввечері його можна турбувати вдома тільки в службових справах.
— Чудово, — сказав я. — То я потурбую його в службовій справі. З приводу порядку в санаторії.
Головний лікар жив у маленькому будиночку поряд з санаторієм. Він зразу ж прийняв мене і дав дозвіл.
— Після такого початку в канцелярії я не думав, що все скінчиться так легко, — признався я.
Він осміхнувся:
— Ага, вас, мабуть, спіймала стара Рексрот? Ну, ось я їй зараз подзвоню.
Я повернувся в канцелярію. Стара Рексрот з почуттям власної гідності зникла, побачивши моє визивне обличчя. Я все врегулював з секретаркою і попросив служника санаторію перенести мої речі та подбати про те, щоб у моїй кімнаті було що випити. Тоді пішов до Пат у вестибюль.
— Ну що, добився? — спитала вона.
— Ще ні, але за кілька днів якось та доб'юсь.
— Жаль. — Вона перекинула фігури з шахової дошки і встала.
— Ну, чим ми займемось? — спитав я. — Підемо в бар?
— Ми часто вечорами граємо в карти, — сказав Антоніо. — Подув альпійський вітер, це відчувається й тут. Найкраще зараз — пограти в карти.
— В карти? Пат? — здивовано спитав я. — Яку ж ти гру в карти знаєш? Хіба що в "воза" та пасьянс?
— У покер, любий, — заявила Пат.
Я сміявся.
— Правда, вона вміє, — сказав Антоніо. — Тільки відчайдушна дуже. Страшенно дурить партнерів.
— Я теж, — відповів я. — Давайте-но спробуєм.
Ми сіли в куток і почали грати. У Пат виходило непогано. Вона дійсно "брала на бога" — тільки держись!
Десь через годину Антоніо показав на вікно. Надворі йшов сніг. Повільно, ніби ще вагаючись, майже вертикально падали пухнасті сніжинки.
— Вітер зовсім стих, — сказав Антоніо. — Буде багато снігу.
— Де може бути зараз Кестер? — спитала Пат.
— Він уже переїхав головний перевал, — сказав я.
На мить я цілком виразно уявив "Карла", як він з Кестером рухається вночі, і раптом мені все здалося не зовсім справжнім: і те, що я сидів тут, і що Кестер був у дорозі, і що Пат була зі мною. Вона щасливо посміхалась до мене, спершись рукою з картами на стіл.
— Ходи, Роббі.
"Гарматне ядро" тинялось у вестибюлі, зупинялося біля нашого столу й почало доброзичливо втручатися в гру. Певно, його дружина вже спала, і він шукав, чим розважитись. Я поклав карти і неприязно втупився в нього очима, поки він пішов геть.
— Ти не дуже привітний, — задоволене зауважила Пат.