Двері відчинилися, і юнак увійшов до кімнати.
Араміс у широкому чорному вбранні, в кругленькій і плоскій шапочці на голові, що дуже скидалася на скуфію[125], сидів за довгим столом, захаращеним сувоями паперу й грубезними фоліантами; праворуч од нього сидів абат єзуїтського монастиря, а ліворуч — кюре з Мондидьє. Завіси були наполовину опушені, і в кімнаті панував таємничий присмерк, що навіював благочестиві думки.
Всі світські речі, які можна побачити в кімнаті молодого чоловіка, особливо коли цей молодий чоловік — мушкетер, зникли, немов за помахом чарівної палички, бо, побоюючись, щоб їх вигляд не навернув хазяїна до думок про цей світ, Базен якнайстаранніше заховав шпагу, пістолети, капелюх з пером, перев'язь і мереживо.
Замість усього цього на стіні, в найтемнішому кутку, висіла на цвяху якась дивна річ, що дуже скидалась на канчук для самокатування.
Почувши рипіння дверей, Араміс підвів голову й побачив свого друга. Але, на превеликий подив Д'Артаньяна, його прихід не справив на мушкетера ніякого враження, такі далекі від усього земного були його думки.
— Добрий день, любий Д'Артаньяне, — сказав Араміс — Повірте, я радий вас бачити.
— Я також, — мовив Д'Артаньян, — хоч, правду кажучи, й не певен, що переді мною Араміс.
— Це він, мій друже, це він; але чому у вас виник сумнів?
— Я подумав, чи, бува, не помилився кімнатою і чи не потрапив до помешкання якоїсь духовної особи; а коли я побачив вас у товаристві цих двох добродіїв, то й зовсім перелякався: мені здалося, що ви тяжко хворі.
Добродії в чорному, зрозумівши Д'Артаньянів натяк, погрозливо зиркнули на нього. Проте юнак не злякався.
— Чи не заважаю я вам, мій любий Арамісе? — спитав Д'Артаньян. — Судячи з усього, що я тут побачив, ви сповідаєтеся цим добродіям.
Араміс зашарівся.
— Заважаєте? О ні, навпаки, мій любий друже, присягаюся вам; і на доказ цього дозвольте висловити радість з приводу того, що я бачу вас цілим і здоровим.
"О! Нарешті здогадався, — подумав Д'Артаньян. — Що ж, могло бути й гірше".
— Цей пан, мій друг, чудом уникнув величезної небезпеки, — єлейно провадив Араміс, показуючи на Д'Артаньяна.
— Дякуйте Богові, пане, — відповіли духовні особи, вклоняючись.
— Я так і зробив, преподобні панотці, — мовив юнак, і собі вклоняючись.
— Ви приїхали дуже вчасно, любий Д'Артаньяне, — сказав Араміс, — і якщо прилучитеся до нашої дискусії, то зможете показати свої знання. Пан абат Ам'єнського монастиря, пан кюре з Мондидьє і я — ми розглядаємо деякі богословські питання, які вже давно привертають нашу увагу; я був би щасливий знати вашу думку.
— Думка військового не має ніякої ваги, — відповів Д'Артаньян, збентежений таким поворотом розмови. — Їй-право, ви цілком можете покластися на вченість цих добродіїв.
Двоє добродіїв у чорному знову вклонилися.
— Навпаки, — відказав Араміс, — ваша думка буде для нас дуже цінною. Йдеться ось про що: пан абат вважає, що моя дисертація має бути виключно догматичною й дидактичною[126].
— Ваша дисертація! Ви пишете дисертацію?
— Авжеж, — обізвався єзуїт. — Для іспиту, який передує висвяченню в духовний сан, дисертація конче потрібна.
— Висвячення! — вигукнув Д'Артаньян, який і досі не вірив тому, що йому сказали хазяйка заїзду й Базен. — Висвячення!
І він обвів сторопілим поглядом усіх, хто був у кімнаті.
— Отож, — мовив Араміс, сідаючи в кріслі з такою вишуканістю, наче він був у якомусь аристократичному салоні, й милуючись своєю білою та ніжною, немов у жінки, рукою, яку він підніс угору, аби вона ще дужче побіліла, — отож, як ви чули, Д'Артаньяне, пан абат хотів би, щоб моя дисертація була догматичною, але я схиляюсь до написання дисертації споглядальної. Ось чому пан абат запропонував мені тему, якої ще ніхто не досліджував і в якій — я цілком визнаю — є вдячний матеріал для витлумачень: "Utraque manus in benedicendo clericis inferioribus necessaria est".
Д'Артаньян, з ерудицією якого ми вже встигли познайомитись, вислухав цю цитату так само безтурботно, як і ту, що її йому навів пан де Тревіль з приводу дарунків, гадаючи, що юнак отримав їх од герцога Бекінгема.
— Це означає: "Священнослужителям нижчого сану потрібні для благословення дві руки", — пояснив Араміс.
— Чудова тема! — вигукнув єзуїт.
— Чудова й догматична! — озвався й кюре, який, знаючи латину приблизно так само, як і Д'Артаньян, уважно стежив за єзуїтом, не пропускаючи нагоди ступати за ним слід у слід і луною повторюючи його слова.
Що ж до Д'Артаньяна, то захоплення двох добродіїв у чорному його анітрохи не зворушило.
— Авжеж, чудова, prorsus admirabile[127]! — вів далі Араміс — Але вона вимагає поглибленого вивчення творів отців церкви і Святого Письма. Тим часом — і я смиренно визнаю це перед ученими панотцями — чергування в нічній варті й королівська служба змусили мене трохи занедбати заняття.
Тому мені буде легше, facilius natans[128], узяти таку тему на свій вибір, яка для складних проблем теології була б тим самим, чим є мораль для метафізики та філософії. Д'Артаньян нудився, кюре також.
— Подумайте, який вступ! — вигукнув єзуїт.
— Вступ, — повторив кюре, аби й собі щось сказати.
— Quemadmodum inter coelorum immensitatem[129].
Араміс скоса глянув на Д'Артаньяна. Той позіхав на весь рот.
— Говорімо по-французьки, панотче, — сказав Араміс єзуїтові, — тоді пан Д'Артаньян зможе краще оцінити нашу розмову.
— Авжеж, — зауважив Д'Артаньян, — я стомився з дороги, і вся ця латина вилетіла мені з голови.
— Гаразд, — трохи невдоволено відповів єзуїт, тоді як зраділий кюре з безмежною вдячністю глянув на Д'Артаньяна. — Отож, розгляньмо складові частини цієї глоси[130]. Мойсей, служитель Бога… він тільки служитель, зверніть на це увагу! Мойсей благословляє руками; коли євреї билися зі своїми ворогами, він звелів підтримувати обидві його руки, отже, він благословляв обома руками. До того ж, у Євангелії так само сказано: "Imponite manus", а не "manum". "Покладіть руки", а не "руку".
— Покладіть руки, — повторив кюре, роблячи відповідний жест.
— А святому Петрові, намісниками якого є папи, — вів далі єзуїт, — було сказано навпаки: "Porrige digitos" — "Простягни персти". Зрозуміло?