— Я бачу — хтось мусить ручитися за мене.
— Так, це мене дуже заспокоїло б.
— Ви знаєте Атоса? — Ні.
— Портоса? — Ні.
— Араміса?
— Ні. Хто це?
— Мушкетери його величності. А чи знаєте ви їхнього капітана, пана де Тревіля?
— Авжеж, цього добродія я знаю, не особисто, правда, але з розмов, які не раз чула в покоях королеви, де про нього говорили як про шляхетного й чесного дворянина.
— Сподіваюся, ви не вірите в можливість його зради на догоду кардиналові?
— О, звичайно, ні!
— Тоді звірте йому вашу таємницю й спитайте, чи можна втаємничити в цю справу мене, хоч якою важливою, безцінною й небезпечною вона була б.
— Але це не моя таємниця, й тому я не маю права розкривати її вам.
— Хоч і збиралися довірити її панові Бонасьє, — ображено сказав Д'Артаньян.
— Як довіряють листа дуплу дерева, крилу голуба, нашийнику собаки.
— Але ж ви бачите, як я вас кохаю.
— Авжеж, ви про це говорите.
— Я чесний!
— Я вірю в це.
— Я хоробрий!
— О, в цьому я певна.
— Тоді випробуйте мене.
Все ще вагаючися, пані Бонасьє глянула на юнака. Але в очах Д'Артаньяна палав такий вогонь, а в словах його бриніла така щира переконаність, що молода жінка відчула непереможне бажання довіритися йому. До того ж, вона опинилась у такому становищі, коли просто мусила піти на ризик.
Надмірна завбачливість, як і надмірна довірливість, могли однаково погубити королеву. А ще, зізнаємось, її змусили заговорити ті почуття, які цей юнак мимоволі заронив у її серце.
— Отже, — сказала пані Бонасьє, — я здаюся на ваші запевнення й довіряюсь вам. Але присягаюся ім'ям Бога, який нас чує: коли ви зрадите нас, то, хай навіть вороги мене й помилують, я накладу на себе руки, і ви будете в цьому винні.
— А я присягаюсь ім'ям Бога, — й собі мовив Д'Артаньян, — що, якби мене схопили під час виконання вашого доручення, я б радше погодився на смерть, ніж сказав або зробив щось таке, що комусь зашкодило б.
Тоді молода жінка розповіла йому все те, частину чого він уже знав із зустрічі під ліхтарем навпроти Самаритянки.
Це було їхнє освідчення в коханні.
Д'Артаньян сяяв од гордості та щастя. Таємниця, якою він тепер володів, і жінка, яку він кохав, робили його сильним і впевненим у собі, як ніколи.
— Я їду! — вигукнув він. — Їду негайно!
— Як це — ідете? — спитала пані Бонасьє. — А ваш полк, а командир?
— Присягаюсь душею — через вас я забув про все, люба Констанціє! Справді, мені потрібна відпустка.
— Ще одна перешкода, — сумно прошепотіла пані Бонасьє.
— О, з цією перешкодою, — вигукнув Д'Артаньян, поміркувавши хвильку, — я впораюсь легко, можете бути певні!
— Яким чином?
— Увечері піду до пана де Тревіля й попрошу добитися для мене цієї милості в його свояка пана Дезессара.
— А тепер про інше…
— Про що? — спитав Д'Артаньян, відчувши, що пані Бонасьє не наважується закінчити думку.
— У вас, можливо, немає грошей?
— "Можливо" тут цілком зайве, — усміхнувшися, відповів Д'Артаньян.
— Тоді візьміть цей гаманець, — сказала пані Бонасьє, відчиняючи шафу й виймаючи торбинку, якої півгодини тому так ніжно торкалася рука її чоловіка.
— Гаманець кардинала? — зареготавши, вигукнув Д'Артаньян; адже він — читач добре це пам'ятає — розібрав у себе підлогу й чув усю розмову між чоловіком та дружиною.
— Гаманець кардинала, — відповіла пані Бонасьє. — Як бачите, він досить повний.
— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян. — Оце здорово — врятувати королеву за допомогою грошей його високопреосвященства! — Ви розумний і приємний юнак, — сказала пані Бонасьє. — Повірте, її величність віддячить вам.
— О, я вже винагороджений! Я кохаю вас, ви дозволяєте мені говорити про це; хіба міг я сподіватись на таке щастя?
— Тихше! — раптом стурбовано мовила пані Бонасьє.
— Що таке?
— На вулиці розмовляють.
— Це голос…
— Мого чоловіка. Так, я впізнаю його. Д'Артаньян підбіг до дверей і замкнув їх на ключ.
— Він не зайде, поки я звідси не вийду, — сказав юнак. — А коли я вийду, ви йому відчините.
— Але мені теж необхідно піти звідси. Та й як я поясню йому пропажу грошей, коли залишуся тут?
— Авжеж, вам треба вибиратися звідси.
— Вибиратися? Але як? Коли ми вийдемо, він обов'язково побачить нас.
— Тоді треба піднятися до мене.
— Ах! — вигукнула пані Бонасьє. — Ви кажете про це таким тоном, що мені стає страшно.
Сльози забриніли в неї на очах. Д'Артаньян помітив ці сльози і, розчулений, зворушений, упав їй до ніг.
— У мене, — сказав він, — ви будете в безпеці, як у храмі, слово дворянина!
— Ходімте, — мовила молода жінка. — Я ввіряю вам себе, мій друже. Д'Артаньян обережно прочинив двері, і обоє нечутно, мов тіні, вислизнули на внутрішні сходи, миттю піднялися нагору й опинились у Д'Артаньяновій кімнаті.
Тут, для більшої безпеки, юнак насамперед забарикадував двері; потім вони підійшли до вікна й побачили пана Бонасьє, що розмовляв з якимось чоловіком у плащі.
Вгледівши незнайомця, Д'Артаньян схопив шпагу й кинувся до дверей.
То був незнайомець із Менга.
— Що ви хочете робити?! — вигукнула пані Бонасьє. — Ви занапастите нас обох!
— Але я поклявся вбити його! — відповів Д'Артаньян.
— Ваше життя більше не належить вам. Ім'ям королеви забороняю вам наражатися на будь-які небезпечні пригоди, крім тих, що можуть статися з вами під час подорожі.
— А від себе ви мені нічого не наказуєте?
— Від себе, — відповіла пані Бонасьє схвильовано, — від себе я можу тільки просити вас. Але послухаймо: здається, вони розмовляють про мене.
Д'Артаньян знову підійшов до вікна й нашорошив вуха. Пан Бонасьє вже відімкнув двері будинку і, пересвідчившись, що в квартирі нікого немає, повернувся до незнайомця.
— Вона пішла, — сказав Бонасьє. — Мабуть, повернулася до Дувру.
— Ви певні, — спитав незнайомець, — що вона не здогадалася, чому ви втекли з дому?
— Ні, — відповів Бонасьє самовдоволено, — для цього вона надто легковажна.
— А молодий гвардієць удома?
— Навряд; як бачите, віконниці в нього зачинені й крізь щілини не видно світла.
— І все-таки треба пересвідчитись.
— Яким чином?
— Постукати до нього.
— Я спитаю в його слуги.
— Йдіть.
Бонасьє зник у під'їзді, пройшов ті самі двері, в які щойно вислизнули втікачі, піднявся по сходах і постукав до Д'Артаньяна.