— А я, пані, — сказав Д'Артаньян, — прошу пробачити мені за те, що не гідним шляхетної людини обманом викликав ваш гнів; натомість я прощаю вам убивство моєї нещасної коханої та вашу жорстоку помсту; прощаю і оплакую вашу долю. Помріть із миром.
— І am lost[251]. — прошепотіла по-англійськи міледі. — І must die[252]! По тому вона підвелась і глянула довкола пронизливим палаючим поглядом.
Вона нічого не побачила.
Вона прислухалась, але нічого не почула.
Її оточували тільки вороги.
— Де я помру? — спитала вона.
— На тому березі, — відповів кат.
Він посадив її в човен і вже збирався відштовхнути його від берега, коли Атос простяг йому гаманець із золотом.
— Візьміть, — сказав він, — ось вам плата за виконання вироку; хай усі знають, що ми вчиняємо, як велить закон.
— Гаразд, — відповів кат. — А тепер хай ця жінка теж знає, що я роблю не те, що велить моє ремесло, а те, що велить мій обов'язок.
І він кинув золото в річку.
Човен з катом і злочинницею поплив до лівого берега Лісу; всі, хто залишився на правому березі, стали на коліна.
Човен повільно рухався уздовж поромного каната в тьмяних відсвітах блякло-сірої хмари, що нависала над водою.
Нарешті він пристав до берега. Постаті ката й міледі чорними силуетами вимальовувались на червонястому тлі неба.
Поки човен переправлявся через річку, міледі пощастило розв'язати мотузку на ногах. Діставшись до берега, вона спритно скочила на землю й побігла.
Але земля була мокра; вибігши на пагорб, міледі підсковзнулась і впала на коліна.
Забобонна думка вразила її. Вона вирішила, що небо відмовляється від неї, і застигла, схиливши голову й смиренно склавши руки.
З правого берега побачили, як кат неквапно підняв обидві руки, як у сяйві місяця блиснуло лезо широкого меча й як руки раптом різко опустились. Почувся зойк жертви, і обезглавлене тіло впало на землю.
Кат скинув свій червоний плащ, розстелив його долі, поклав на нього тіло, кинув за ним голову, зв'язав плащ кінцями, взяв його на плече й пішов до човна.
Діставшись до середини Лісу, він зупинив човна, підняв над водою свою ношу й голосно мовив:
— Хай звершиться правосуддя Боже!
І він кинув тіло в самісінький вир річки, що відразу ж зімкнулася над ним.
За три дні мушкетери приїхали до Парижа. Вони вклалися в наданий для відпустки час і того ж вечора з'явилися до пана де Тревіля з візитом.
— Ну що, панове, — спитав бравий капітан, — чи весела була ваша подорож?
— Надзвичайно, — відповів Атос за себе й за товаришів.
Закінчення
Шостого числа наступного місяця король, додержуючи слова, що його дав кардиналові, відбув зі столиці під Ла-Рошель. Він виїхав, усе ще приголомшений звісткою про смерть Бекінгема, що миттю облетіла весь Париж.
Хоч королеву й попереджали, що герцогові, якого вона так кохала, загрожує небезпека, вона, почувши про його смерть, не повірила в це. Вона була навіть така необачна, що вигукнула:
— Це неправда! Він зовсім недавно написав мені листа.
Та вже наступного дня їй довелося повірити у фатальну новину: Ля Порт, що йому, як і всім іншим подорожнім, довелося затриматись в Англії за наказом короля Карла І, привіз королеві останній, передсмертний подарунок Бекінгема.
Радість короля не мала меж. Він навіть не намагався її приховати — навпаки, навмисне дав волю своїм почуттям у присутності королеви. Людовік XIII, як і всі слабкодухі люди, не знав, що таке великодушність.
А втім, незабаром йому знову стало нудно. Його чоло ніколи надовго не прояснялося: він чудово розумів, що, прибувши до табору, знову потрапить у рабство, і все-таки їхав туди.
Кардинал був для нього змією з гіпнотичним поглядом, а сам він — птахом, який хоч і перепурхує з гілки на гілку, проте не може втекти від змії.
Ось чому повернення до Ла-Рошелі було таким нудним. Наші четверо друзів особливо дивували своїх товаришів: вони всю дорогу їхали окремо від інших, низько схиливши голови й понуро дивлячись перед себе. Тільки Атос час од часу велично підводив голову; його очі спалахували вогнем, на губах з'являлася гірка усмішка; та вже за мить він знову, як і його товариші, впадав у глибоку задуму.
Тільки-но прибував король до якогось міста, четверо друзів, відбувши почесний ескорт, йшли або до відведеного їм для ночівлі помешкання, або ж поспішали до віддаленого шинку, де, проте, не грали в кості й не пили вина. Натомість вони про щось стиха розмовляли, пильнуючи, щоб ніхто їх не підслухав.
Якось, коли король затримався в дорозі для полювання й четверо друзів, замість приєднатися до мисливців, подались, своєю звичкою, до корчми, що стояла на битому шляху, біля цього заїзду зупинився вершник, що прискакав на змиленому коні з Ла-Рошелі. Збираючись випити склянку вина, він зазирнув до зали, де за столом сиділи четверо мушкетерів.
— Гей! Пане Д'Артаньяне! — вигукнув він. — Чи не вас це я часом бачу?
Д'Артаньян підвів голову й не стримав радісного вигуку. Перед ним був той самий незнайомець, якого він називав своїм привидом, той самий незнайомець з Менга, з вулиці Могильників і з Арраса.
Д'Артаньян вихопив шпагу й кинувся до дверей.
Але цього разу незнайомець не став тікати, а скочив з коня й сам пішов назустріч Д'Артаньянові.
— Ага, пане! — сказав юнак. — Нарешті я вас знайшов; тепер ви вже від мене не втечете.
— І не збираюся, пане, бо цього разу я й сам вас шукаю. Іменем короля я вас арештую. Я вимагаю, щоб ви віддали мені свою шпагу, пане. Не треба чинити опору; попереджаю — йдеться про ваше життя.
— Та хто ви такий? — спитав Д'Артаньян, опускаючи шпагу, але не віддаючи її.
— Я — шевальє де Рошфор, — відповів незнайомець, — конюший пана кардинала де Рішельє і маю наказ приставити вас до його високопреосвященства.
— Ми саме повертаємось до його високопреосвященства, пане шевальє, — мовив Атос, підходячи до Рошфора. — Безперечно, ви повірите слову пана Д'Артаньяна, що він поїде просто до Ла-Рошелі.
— Я мушу передати пана Д'Артаньяна до рук варти, яка супроводитиме його до табору.
— Ми станемо йому за варту, пане, даю вам слово дворянина. Але даю також слово, — додав Атос, насуплюючи брови, — що пан Д'Артаньян не поїде без нас.