Обличчя молодої жінки було міледі зовсім незнайоме. Привітавшись, вони пильно глянули одна на одну. Обидві були дуже гарні, але кожна по-своєму. А втім, міледі усміхнулась, відзначивши, що має, порівняно зі своєю новою знайомою, куди вельможніший вигляд та аристократичніші манери. Правда, одяг послушниці на молодій жінці навряд чи міг допомогти їй у цьому змаганні.
Познайомивши жінок, абатиса попросила дозволу залишити їх, сказавши, що обов'язки наставниці вимагають її присутності в церкві.
Міледі й молода послушниця зостались удвох. Послушниця, побачивши, що міледі ще лежить у ліжку, хотіла піти слідом за абатисою, та міледі затримала її.
— Пані, — мовила вона, — ледве я вас побачила, як ви хочете позбавити мене свого товариства. А я, признатись, дуже розраховувала на нього в цій тихій обителі.
— Ні, добродійко, — відповіла послушниця, — просто я подумала, що прийшла невчасно: ви спали, вам треба відпочити.
— Що з того? — сказала міледі. — Чого можуть бажати ті, хто спить? Щасливого пробудження. Ви мені його дали; тож дозвольте мені скористатися з нього.
І, взявши молоду жінку за руку, міледі запропонувала їй крісло, що стояло біля ліжка. Послушниця сіла.
— Боже мій! — сказала вона. — Яка я нещасна! Вже півроку, як я живу тут, не маючи й тіні розради. Тепер приїхали ви, ваша присутність могла б подарувати мені чарівне товариство. А я, може, от-от муситиму залишити монастир!
— Як! — здивувалась міледі. — Ви маєте намір залишити монастир?
— Принаймні маю на це надію, — відповіла послушниця, навіть не ховаючи своєї радості.
— Мені казали, що ви натерпілися лиха через кардинала, — вела міледі далі. — Коли це так, то ось іще одна причина для нашої обопільної приязні.
— Отже, паніматка сказала правду, і ви, так само, як і я, жертва цього злого пастиря?
— Тсс! — застережливо мовила міледі. — Навіть тут не треба говорити про нього. Всі мої нещастя почалися з того, що я сказала приблизно те саме, що ви зараз, жінці, яку вважала своїм другом і яка зрадила мене. То й ви теж жертва зрадництва?
— Ні, — відповіла послушниця, — я жертва відданості: відданості жінці, яку любила, за яку віддала життя й ладна віддати його знову.
— І яка покинула вас у біді? Так завжди буває!
— Я була настільки несправедлива, що теж думала так, але кілька днів тому я переконалась у протилежному й дякую за те Богові. Мені важко було б повірити, що вона про мене забула. Але ви, пані, — вела далі послушниця, — ви, здається, вільні, і якби захотіли втекти, то це залежало б тільки від вас.
— А куди б ви хотіли, щоб я втекла, не маючи ні друзів, ні грошей, у тій частині Франції, в якій я раніше ніколи не бувала? — О! — вигукнула послушниця. — Щодо друзів, то вони знайдуться у вас скрізь, хоч би де ви опинились! Адже ви така добра й така гарна!
— Що не заважає мені бути самотньою і гнаною, — відповіла міледі, всміхаючись ангельською усмішкою.
— Вірте мені, — мовила послушниця, — треба надіятись на провидіння. Неодмінно настане така хвилина, коли зроблене кимось добро стає його заступником перед Богом, і, може, хоч яка я безсила й нікчемна, ваше щастя в тому, що ви зустріли мене. Якщо я вийду звідси, в мене знайдуться впливові друзі, котрі, виступивши на мій захист, виступлять потім і на ваш.
— О-о! Коли я сказала, що я самотня, — вела далі міледі, сподіваючись викликати на відвертість послушницю, — то це не означає, що в мене зовсім немає впливових знайомих. Але вони самі тремтять перед кардиналом. Навіть королева не насмілюється суперечити грізному міністрові; її величність — я маю чимало доказів цього, — незважаючи на своє добре серце, не раз була змушена віддавати на поталу його високопреосвященству тих, хто вірно служив їй.
— Повірте мені, пані, королева може вдати, що вона від них відступається. Але не слід робити поспішних висновків. Чим більше їх переслідують, тим більше королева думає про них. І часто саме тоді, коли ці люди менш за все на те сподіваються, вони переконуються в тому, що не забуті її милосердною увагою.
— Ой леле! — зітхнула міледі. — Я вірю вам: адже королева справді дуже добра.
— О! То ви знаєте нашу чарівну й великодушну королеву, якщо так кажете про неї! — захоплено вигукнула послушниця.
— Тобто, — відповіла міледі, прагнучи обійти непередбачену перешкоду, — я не маю честі знати її особисто, але я знайома з багатьма її ближчими друзями: з паном де Пютанжем, знала в Англії пана Дюжара, зустрічалася з паном де Тревілем.
— З паном де Тревілем? — вигукнула послушниця. — Ви знайомі з паном де Тревілем?
— Авжеж, дуже добре, навіть близько знайома.
— З капітаном королівських мушкетерів?
— З капітаном королівських мушкетерів.
— О! В такому разі ви самі переконаєтесь, — сказала послушниця, — що дуже скоро ми з вами станемо близькими знайомими, майже друзями. Якщо ви знайомі з паном де Тревілем, то, певно, бували у нього вдома? — І досить часто! — відповіла міледі, яка, побачивши, що брехня її дуже доречна, вирішила не зупинятися на півдорозі.
— То ви, мабуть, зустрічали там і декотрих з його мушкетерів?
— Усіх, кого він тільки приймає в себе! — відповіла міледі, для якої ця розмова ставала й справді цікавою.
— Назвіть когось із них, і ви побачите, що це будуть мої друзі.
— Ну, наприклад, — обережно сказала міледі, — я знаю пана де Сувиньї, пана де Куртиврона, пана де Ферюссака.
Послушниця не перебивала її; потім, коли міледі замовкла, вона спитала:
— А чи знаєте ви мушкетера на ймення Атос?
Міледі зблідла, як простирадла, що на них вона лежала, і хоч як уміла володіти собою — не змогла стримати схвильованого вигуку. Схопивши свою співрозмовницю за руку, вона вп'ялася в неї очима.
— Що з вами? — спитала послушниця. — О Боже мій! Чи не сказала я вам чогось образливого?
— Ні; але це ім'я так вразило мене тому, що я теж знаю цього мушкетера, і мені видалося дивним зустріти людину, що, як і я, добре знайома з ним.
— Авжеж, добре! Дуже добре! І не тільки з ним, а й з його друзями: панами Портосом та Арамісом.
— Справді? Але ж і я їх знаю! — вигукнула міледі, холонучи з жаху.
— Ну, а коли ви їх знаєте, то вам, безперечно, мусить бути відомо, що вони чесні й сміливі люди. Чом би вам не звернутися до них по допомогу?