— Так, — мовив тихий голос. — Але не все мені ясно. Скажи, старче: чи кожен, хто шукає, знаходить незвідане, чи нам, молодим, судилося перейти тільки ваші стежки?
— Кожен у цьому світі шукає себе, — сказав я.
— Не зовсім розумію, що воно: шукати себе? — спитав голос.
Я не відповів, бо на такі питання не відповідають. Знайти себе, подумалося, — це прожити життя.
Здається, я цими думками таки зруйнував первісну тишу і не знайшов сокровенних слів, на які сподівався. Так, мозок мій вже просив відпочинку і поволі згасав, як гасне каганець, коли висякне олія.
Я почув шерхіт, хтось ішов, хтось до мене наближався. Я не хотів озиратися, важко мені вести цю розмову.
Кроки наблизилися і стихли. Я почув притлумлене дихання.
— Чи ви спите? — почув голос паньматки. — Чекаю вас з обідом, а ви тут прохолоджуєтеся…
РОЗДІЛ IV,
у якому Турчиновський оповідає далі про свої пригоди
Так дійшли ми, ласкавий читальнику, до польського кордону, де була маєтність Києво-Печерського монастиря, що звалася, як пригадую собі, Попова Гора. Ми спинилися з моїми здирцями тут на ночівлю, бо лежав той монастирець біля села. Я рушив помолитися на вечірню, бажаючи звільнитися на хвилю від своїх гонителів, зрештою, ті не захотіли очиститись у молитві, укорінившись у гріхах своїх. Мені ж праглося побути на самоті — багато зібралося у мені думок.
Тут, у церкві, мене й примітив городничий ієромонах Теодозій, високий, худий чоловік з малими, втопленими очима, які начебто визирали з середини голови. Ми розговорилися, я заспівав йому й прочитав сторінку Псалтиря, а він, задоволений і зраділий, мовив:
— Залишайся, хлопче, коли хочеш, у нас. Нам треба доброго співака й читця.
Покликав дячка і сказав, щоб мене прийняли до дяківської половини. Це означало, що я таки здихаюся своїх тяжких ворогів.
Те все, що оповідаю, любий читальнику, сталося прегарного літнього вечора, сутінки саме опадали на землю. Я побачив тоді на небокраї хмарину, що нагадувала перст. Я сприйняв його за знак божий — на мене зійшов мир, а серце заспокоїлось у тривогах своїх. "Що може бути ліпшого на білому світі за такий вечір, — подумав я, — адже все віщає про добро і злагоду?! Вибач ближньому і не помножуй зла, адже помножене зло породжує нове, і так без кінця. Без покірливості людина перетворилася б на звіра, а це те, що може ввергти світ у загибель".
Такі думки крутились у мене в голові, я йшов за дяком і всміхався. Відчував: розгладжується мені обличчя, а очі запалюються мирним вогнем. Здавалося, почув навіть, як росте трава. Піднімала на моїх очах стебла, гонячи, як кров по тілу, сік. Уздрів, як лучиться той сік із сонячним промінням і як запліднюється та костеніє в зернятках насіння. Я полегшено зітхнув: яке щастя, коли погідно на душі!
Болить мене, любий читальнику, одна думка. Все у світі побудовано на цьому: вороги й друзі. Навіть невинна овечка розуміє, що в неї безліч ворогів, хоч вона не ворог нікому. Людину ж вороги чатують щокроку. За добро добра людина ворог іншій доорш людині — дивовижна це круговерть! Вирушивши в мандрівку, я гадав обійняти світ душею, але ти вже знаєш, читальнику, як був тяжко й гірко покараний.
А веду я до того, любий читальнику, що вороги мої і здирці не відійшли мирно без мене з Попової Гори. Як тільки вселивсь я у дяківську половину, пойняло їх незбагненне зло. Не відаю, як розтлумачили вони мій умисел, але відразу ж з'явилися в нову мою оселю. Спершу я був спокійний.
— Напитав собі місце й залишився, — сказав. — Не маю до вас зла, ідіть собі з миром — розсудить нас бог. Вони розреготалися.
— Чого б це ти мав зло до нас, своїх приятелів? — спитав Іван.
— Дозвольте нам, пане дяче, — сказав Семен, — перемовитися з ним перед дорогою.
Дяк послухався й люб'язно вийшов, а я лишивсь із ними сам, відчув: мороз пробіг у мене по спині.
— Навіщо я вам? — спробував оборонитися. — Що я вам учинив?
Вони стояли супроти мене загрозливо спокійні і тільки усміхалися, зсовуючи вуста набік.
— Ви забрали мої гроші й чоботи, — мовив, — а я нікому про це не сказав ні слова. Чого хочете од мене ще?
Іван підморгнув мені, наче ми були з ними змовники, вуста його розповзлися в усмішці.
— Я от хочу, щоб ти трохи перед нами потанцював, — скавав іронічно. — Як співаєш, ми чули, а тепер потанцюй.
— Ти нас ошукати хочеш, — сказав Семен, — а ми не ті люди, які дозволяють собі плювати в борщ.
— Але ж я сказав…
Цього разу не встиг відхилитися — відчув сильний удар в об-. иччя і впав на долівку, тяжко гримнувшись головою. Кров линула мені з носа.
— Я не збирався вас виказувати! — крикнув, умиваючись крівцею.
— Устань! — наказали вони.
Але я не хотів вставати. Вони схопили мене за барки, світ померк — я побачив величезне коло, воно червоно стало на землю, впираючись горішнім обідцем у стелю. Був управлений у цей обідець, вигнувшись і неприродно закинувши голову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий неввіданою силою, поплив по обідцю, як по річищі. Мене крутило все швидше й швидше — я побачив, що коло те круїнть дивний чоловік. Мав він темні, каламутні очі, а лівий кутик рота глумливо й поблажливо всміхався. Це була перша моя в ним зустріч, а ти, читачу, можеш упізнати — згадай-но вершника біля засиненого ліска.
РОЗДІЛ V,
де Турчиновський намагається осмислити те, що з ним діється
Здається мені, любий читальнику, у колесо я потрапив таки не випадково. Можна назвати його кільцем, або ж змієм, що кусає власного хвоста. Всім відомий цей символ, і я про те не розводитимуся. Хочеться мені збагнути інше: чому так нещасливо й часто втрапляю у всілякі злопригоди.
Мені сповістили, що в Поповій Горі живе старий характерник-козак. Він уже доживав віку, але вельми мудрий і відає про все на світі. Я й подибав до того чолов'яги, тамуючи біль у тілі і вряди-годи зупиняючись, — доводилося мені братися під чималий горб.
Скоро побачив і хату, до якої простував. Була віддаллю поменшена, а стіни аж світилися, такі білі. Очерет на покрівлі тільки-но наслано, і вона світло жовтіла, а на порозі завмер так само білий, як хата, старий. Побіч темнів невеликий вишневий садок, а все обійстя обнесено плетеним тином.