Мене послали в розвідшколу в тридцять дев'ятому році, коли все командування Сталін або винищив, або заслав у "глибину сибірських руд". Розвідшколою керував і читав лекції, як ми називали, Іспанець (капітан Горлачов), який в тридцять шостому воював за іспанських республіканців. Він же й сказав мені: "Ти народився розвідником. В тебе не тільки європейське обличчя, а й інтелект та хист... пролази".
— З чого це видно? — запитав я.
— Бо забобонний. Ось, наприклад, не хочеш, щоб тебе звали псевдонімом. А Верес — гарний псевдонім.
— Тоді я не буду я. Ленін, Сталін, Молотов, Ворошилов...
— Мовчи, — звелів Горлачов і через мить додав: — Я теж не ношу клички. Боюся, що під псевдонімом поламається моя біографія, батьківська історія та почну думати якоюсь іншою мовою, коли не шифром.
— Вмирає мова — вмирає історія,— обережно вставив я.
— Хоч ти й закінчив учительську дворічку, тебе недарма не впустили до школи. Ти навчив би діток... Історія не вмирає, коли вмирає мова, бо мови не вмирають. Я мав на оці інше: змінюється мова — змінюється історія. Змінюючи прізвище — змінюєш характер і долю. Зміниш мову, прізвище, віру — станеш кимось іншим і, плач не плач, жалій не жалій, ти з порога — гав... Втямив? Краще я залишуся тим, що мати дала, ніж стати байстрюком якої-небудь спонуки.
Ось чому я наказав полоненим розмовляти тільки німецькою мовою. Поляки стали не-поляками, угри — не-уграми, чехи — не-чехами. Змова не вийде, можна спати без шмайсера на грудях. Поляки, угри, чехи — вже навіть не дивляться один на одного.
Та хіба це не довела історія! Княжий Київ розвалився тому, що Русь (як і Land, під цим словом мислиться "країна": Галицька Русь, Волинська, Київська, Закарпатська...), що Русь користувалася аж трьома мовами: староруською, церковнослов'янською і нашою теперішньою, народною, мовами. Мовна невизначеність означає — хто пан, а хто пропав. Це в підсумку— не примха, не випадок, не збіг обставин. Це історична доля або життя чи смерть. Недарма і німці, і росіяни, і англійці, й іспанці починали освоювати землі, насаджуючи мову панів. Поневолення втамоване навіть у молитві, прочитаній чужими словами. А за молитвою недалеко до геополітичної реальності. З іншого боку, якби не латинь, усі стали б лікарями. Російська еліта спілкувалася то німецькою, то французькою... Мова — це душа, кодекс, світогляд і релігія того або іншого стану.
Однак мене завело в якісь нетрища. А мені кортить глянути, що там у шафах, вишикуваних уздовж східної глухої стіни галереї. Полонені поснули, Фріц — біля дружини і донечки, глухоніма непорушно сидить у м'якому кріслі перед каміном, двері на засові, довкола мертва тиша, каньйон поринув у дрімоту ночі і шемрання дощу.
Наш загін можна було прийняти за команду відступаючих неборак — такі блукали, заклавши за спину руки, по всіх шляхах Трансільванії. Те, що я один ішов зі зброєю, просто не вписувалося в сприйняття, тим паче поверх куртки я накинув плямисту плащ-палатку, на ногах німецькі шнуровані бімтайгери, через груди — німецький машінпістоль, а за плечима — німецький обшитий телячим хутром наплічник з дев'ятиміліметровими розривними набоями.
Поснідавши, полонені знову повдягалися спати. Я думав про те, що нам таки поталанило з цим прихистком. На галерею ніхто не здогадається піднятись, ми в безпеці. Тим паче що я таки вирізав із старої газети три літери і приклеїв картоплею на середині вежі сакральне слово "тиф''. На терасі влаштували парашу, у дворі порався хіба що Фріц. Він постачав нас водою і бульбою в мундирах, приходив порадитись і взяти револьвер, коли йшов на хутір до родаків... і, мабуть, тільки він здогадувався, що я маю намір просидіти в божниці тиждень, може, й місяць, доки в небі над каньйоном більше не з'являтимуться літаки з планерами, а на траку не гудітимуть танкові колони. Головне для нас — не попастися на очі німакам, бо важко сказати, що може впасти до голови моїм полоненим. Втікати ніхто з них не збирається, але, коли відчують за собою силу, чекай найгіршого. Отак вони існують кожен для себе, кожен — чужа, невідома таємниця з своїми межами і власною конституцією. А підкори їх одній команді — не обберешся біди. Коли вранці проскакала мимо сотня кубанців, вони зачаїлися, як щурики, біля заскниділих шибок. Кубанці їх не пощадили б.
А невдовзі з'явилися, теж верхи на конях, гамірні вла-совці. Навіть не зупинилися біля колодязя, полонені принишкли не дихаючи. Німці можуть їх повбивати як дезертирів, наші — з ненависті. Та, гадаю, обійдеться.
В шафах я знайшов чималу бібліотечку, на антресолях — сувої живописних полотен та ікон. Роздав полоненим по кілька томів видань класиків німецькою мовою. Та є там, крім німців, і румуни, і знамениті мадяри, навіть Міцке-вич, навіть Гюго. А внизу під мотлохом — розсипи набоїв, австрійські манліхери і тульські гвинтівки з Першої світової війни. Механізми дбайливо змащено, хтось їх для чогось зберіг. Озброївши полонених, я міг би в цих стінах тримати оборону продовж кількох тижнів. Але не допусти, Господи. Не треба нам ніякої оборони, ані успіхів, ані переможних вилазок.
Полонені сплять, поклавши голови на стосики книжок. Вві сні вони зовсім свійські й безборонні. Беззахисні. Якби не шинелі, сказав би, що відпочивають косарі. Ловлю на собі погляд галичанина з дивізії СС.
— Уже не спиться,— каже він винувато.— Коли рушимо далі?
— Почекаємо, поки пройдуть війська.
— Однаково здаси нас червоним. Мене розстріляють.
— А ти не кажи, що воював у дивізії.
— У тебе ж у супровідній записано. Я вже себе видав з головою.
— Я не винен...
— А хто винен? смердо! Заговорив з начальником по-нашому, і я став відповідати українською. А рідною я не вмію брехати. От і влип, енкаведо погана. Поліцаю смердючий.
— Я розвідник, дурню. Не енкаведе і не поліцай. Я, дурню, армійська інтелігенція, інтелектуальний потенціал серед вояцтва.