На Гоголя, вже з першої його появи перед читачем, одразу ж обрушилася, як казав Бєлінський, "короткозора посередність" і "низька заздрість". Булгарінський "Сын отечества" негайно кинувся повчати автора "Вечорів на хуторі", доводячи, що: на Україні парубки не напиваються п'яними, козаки не грають на бандурах, весілля не справляються на ярмарках і т. д. і т. п. "Миргород" літературні прислужники зустріли вже й зовсім вороже: "Зачем же показывать нам эти рубища, эти грязные лохмотья, как бы ни были они искусно представлены? Зачем рисовать неприглядную картину заднего двора жизни и человека без всякой видимой цели?"
Проти "Ревізора" виступили Булгарін і Сенковський, сановита петербурзька публіка, вчена братія і навіть такі
"приятелі", як Нестор Кукольник, з яким училися разом у Ніжині. В листі до Щепкіна Гоголь скаржився: "Дія, викликана нею (п'єсою), була велика й голосна. Всі проти мене. Чиновники літні й поштиві кричать, що для мене нічого святого немає, коли я дерзнув так говорити про служилих людей. Поліцейські проти мене, купці проти мене, літератори проти мене... Найменша ознака істини — і проти тебе повстають, і не одна людина, а цілі сословія!" Те саме сталося згодом і з "Мертвими душами". Не доводиться дивуватися втечі Гоголя за кордон буквально одразу після постановки "Ревізора" на петербурзькій сцені. Він писав з Женеви Погодіну про те: "На Руси есть такая изрядная коллекция гадких рож, что невтерпеж мне пришлось глядеть на них... Теперь передо мною чужбина, вокруг меня чужбина: но в сердце моем Русь,— одна только прекрасная Русь".
Та навіть найжорстокіше оточення, найзліші переслідування і цькування не такі страшні. Від одного можна втекти, інше — викинути з душі, забути й зневажити. Але як порятуватися від того, що живе в тобі від народження, що мучить тебе і переслідує, не дає спокою і перепочинку і або ж подвигне на велике, або згубить до решти.
Справжні письменники повинні народжуватися з великим болем у душі за людей і за весь світ, і що більше такого болю, то більший письменник.
Гоголь починав з сміху. Матері своїй, здається, ще з Ніжина писав: "Вы знаєте, какой я охотник всего радостного?" І знову: "Но неужели мы должны век серьезничать? И отчего же изредка не быть творителями пустяков, когда ими пестрится жизнь наша?" А тоді, вже закінчуючи "Вечори на хуторі": "Труд всегда имеет неразлучную себе спутницу — веселость. Я теперь, более нежели когда-либо, тружусь, и более, нежели когда-либо, весел".
Може, він так і думав писати все життя весело про веселе? Навіть пускаючи приємного пройдисвіта Чичикова по безмежних просторах Російської імперії, можливо, мав намір створити таку собі перелицьовану "Одіссею" або дан-тівську "Божественну комедію" (недарма ж він запозичив у Гомера сюжетну побудову, а в Данте композицію твору: і "Мертві душі" і "Божественна комедія" в кожній книзі мають по 11 глав-пісень).
Однак картини довкола відкрилися такі, що було не до сміху. І не до літературних жартів. Пушкін писав Вяземському: "Когда в глазах такие трагедии, некогда думать о собачьей комедии нашей литературы".
І гоголівське перо попервах, може, ще й несвідомо, вже в кінці розвеселого "Сорочинського ярмарку" пише: "Скучно оставленному".
А в "Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" вже тужливіше: "Скучно на этом свете, господа!"
В "Мертвих душах" постає образ "исполинской скуки", що охоплює весь світ, і цей образ письменник бере епіграфом до книги свого відчаю і своєї ганьби, до "Выбранных мест из переписки с друзьями": "И понятною тоскою уже загорелась земля: черствее и черствее становится жизнь: все мельчает и мелеет, и возрастает в виду всех один исполинский образ скуки, достигая с каждым днем неизМери-мейшего роста. Все глухо, могила повсюду. Боже! Пусто и страшно становится в твоем мире!"
Назавжди згас у ньому сміх, натомість виріс біль і запанував у душі. Твори, написані ним, дали йому гучне велике ім'я, подарували вірних друзів, гарячих прихильників і тяжких ворогів. Його хвалили до безглуздя, його лаяли до жорстокості, все ним написане ставало подією, але що ж змінилося в світі? Чи поменшало в ньому "свинцовых мерзостей", "холодных, раздробленных, повседневных характеров, которыми кишит наша земная, подчас горькая и скучная дорога", чи менше стало житейського "дрязгу" і отої страшної "тины мелочей, опутавших нашу жизнь"?
І письменник вимушений був відповісти самому собі: ні, не поменшало. Про те, що його великі твори так само, як полум'яна проповідь Бєлінського, помагатимуть народові в його боротьбі з кріпосним ладом і самодержавством, в боротьбі за визволення з неволі і утвердження людської гідності, Гоголь не думав і не міг думати. Лишався до кінця тільки художником, це був спосіб і форма його існування, він нічого більше не вмів, не знав і не хотів. Ще молодим писав якось Погодіну: "Мелкого не хочется! Великое не выдумывается".
Тепер, хоч був уже автором великих творів — "Ревізора" і "Мертвих душ", запрагнув ще більшого: стати проповідником, пророком, відкрити людям очі на те, що мають побачити.
А сам не знав, що ж саме показувати людям після того, що вже геніально зробив у своїх творах.
Так з'явилася ганебна книжка М. В. Гоголя "Выбранные места из переписки с друзьями".
Письменники не можуть бути пророками. Вони для цього занадто освічені, над ними тяжіє інтелектуальний спадок людства, вони захоплюються чужими ідеями, концепціями, теоріями, як правдивими, так і хибними. Пророки ж у всі віки були неписьменні, отже — вільні від усього, тому й могли провіщати прийдешність. Пушкін розумів це прекрасно, пишучи в своєму "Пророку": "И он к устам моим приник, И вырвал грешный мой язык, И празднословный и лукавый..." Ні Пушкін, ні Шевченко не прагнули стати пророками, хоч великі їхні мрії про те, що "основы тяжкие падут, темницы рухнут..." і настане "сім'я вольна, нова", долетіли до нас на золотих крилах і стали дійсністю.
Натомість геніальні російські прозаїки, мовби не вдоволь-няючись створеними безсмертними образами, щосили прагнули стати ще й проповідниками. Досить тільки згадати Толстого і Достоєвського. Сумний приклад Гоголя їх не відлякував і нічого не навчив. А мав би навчити.