— Хай краще уб'ють, не піду! — каже мама.
Дід Трохим теж не ходив. Він на піч заліз і звідти цілу зиму не злазив, а як хто зайде, то як почне зітхати та стогнати, ніби три чисниці до смерті.
І от раз сплю я вже з мамою, коли хтось стук-стук у вікно.
— Мамо, відчиняти? — питаю.
— Килинко, це по нас прийшли. Проклятий Сичук уже
Л ионо ще — стук-стук.
— Я хоч спитаю, хто там.
Лежи, хай двері ламають, а сама смерті не відчиню. Л ионо вже в двері та тихесенько так. III, думаю, це не фашист і не Сичук, ті б не соромилися гпа мт зняти.
* 'почила я з ліжка та до дверей, ще спитати не встигла, хто тим, як чую шепіт:
Килинко! Пошта прийшла!
Я діифі швидше відчиняю і бачу — стоїть дід Трохим та її смїсться. То я, мабуть, уперше за ту зиму побачила, що КЇШІ. Із наших сміється.
— Килинко! Пошта прийшла! Біжи рознось! — каже "І" удруге.
Дідусю, що ви, схаменіться! Іїасвіти каганця,— наказує дід. • — Мс можна, що ви, діду! — злякалася мама.
Нічого, у запічку присвіти. Газети наші прийшли! }|, гама не своя, каганця запалила. І справді, газета наши *3н Радянську Україну" переді мною лежала.
Розгладив її дід, капелюх свій зняв, перехрестився і по-цінунли, а я до неї щокою притулилася, очей відірвати !і" можу,— радянська, наша, українською мовою газета. Л мима заплакала та й годі.
— Дідусю, як же вона до вас потрапила? Де ви її знайшли?
— Е,— мовив дід поважно,— знали, кому посилати! Кому ж тепер, як не мені, в селі передати? Знають, що я одни з Радянської влади тут лишився. Самі знаєте, поштар иж на чотири колгоспи!
Мама всміхнулася, зі мною переглянулася.
— А як її тепер на всі чотири колгоспи рознести? — питаю я.— Один наш, Шевченківський, скільки дворів.
— Ну, то ти вже, Килинко, організовуй і мені свій план: доповідай,— важно каже дід.— А раз нам пошта прийшла, треба її доставити.
— Та як же вона прийшла?
— То вже моє діло,— знову насупив брови дід.— Потім колись скажу.
Усю ніч сиділа я на печі, і вікно кожухом затулила, і піч рядном завісила, бо не дозволяли фашисти вогню палити, і останню краплинку олії, що на юшку берегли, запалила, і при каганці від рядочка до рядочка прочитала газету мамі й дідові Трохимові. Цілу ніч ми читали і плакали і вже знали, що наші десь зовсім близько,, визволяють вже села. Писалось там, щоб не корилися ми, не робили на катів своїх, не виходили землю засівати, не давали б їм нічого. Газета зверталась до бійців Червоної Армії, до партизанів і партизанок, до всіх радянських громадян — і до тих щасливих, що вільні, і до таких, як ми, що тимчасово в неволі живуть.
Скінчили ми читати, а я все промовляла рядки з вірша, що були там:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна Рабою фашистських катів!
І хіба не мені тато, боєць Червоної Армії, наказав бути поштарем в наших колгоспах "Ленінський шлях", "Дружба", "Жовтень", імені Тараса Шевченка, і ото щоб я та не доставила всім радянським людям цих колгоспів нашу жадану пошту, нашу газету "За Радянську Україну"! Дарма, що вона одна-однісінька була на всіх.
* * *
Найкоротші шляхи я знала від хати до хати, від колгоспу до колгоспу, і ніколи мої ноги так легко, так швидко мене не носили. Стукну в двері, покажу, прочитаю і біжу далі. Бігла я степом до "Жовтня" і ніби вперше помітила, що сніг уже розтанув, і земля чорна, і перші тендітні світло-зелені гострі паросточки витикаються з землі, і розкривають проліски сині очиці свої, небо вже весняне, блакитне, а на вербі, що над річкою, на всіх гілочках пухнасті котики побігли.
Вгорі гуси ґелґотали — додому вертали.
Зупинилася я посеред степу.
— Гуси-гуси-гусоньки! — кажу їм.— Ви вже додому вертаєте! Вже весну на крилах несете. Почекайте ще трохи! Не летіть! Хай не буде весни, поки ворогів не проженемо, вже близько наші соколи!
— Земленько рідна, не розкривайся з-під снігу, не вийдуть чесні люди тебе орати, засівати, почекай ще трохи, вже близько наші соколи! Тоді як на свято вийдемо працювати.
Раптом чую — не гуси ґелґотять — шумлять мотори вгорі. Я на сухий торішній бур'янець упала,— звикла вже так робити.
"Ну, що ж,— думаю,— хоч і розірве, а вже і в Шевченківському, і в "Дружбі", і в "Ленінському шляху" про газету знають. От тільки в "Жовтень" не встигла — та їм передадуть!"
Заплющила я очі, а потім думаю — хай гляну востаннє, хоч пролісок на прощання побачу! Так трошки розплющила одне око і побачила не павучі хрести на крилах, а рідні наші червоні зорі. Скочила я, забулася про все, руками махаю, стрибаю, і здаться мені, що літак крилами помахав. А може, то вже здалося?
Аж тут як застрекочуть фашистські автоматники. Я знову упала на землю. Оце вже, думаю, справді кінець. Нам же заборонено з села виходити, і, мабуть, бачили, як я стрибала, і подумали, що знаки подавала.
І лаю я себе — треба ж було витримати, я ж газету мушу доставити, і радію — хай знають наші, що чекаємо ми їх. Думаю — може, доповзу як-небудь. У "Жовтні" крайня хата вдовиці Докії, хоч би побачили. А якщо швидко побігти? Так застрелять. І поповзла я. Уся чорна від вогкої землі та все за пазухою мацаю. Шарудить там газета. Щоб не загубити ще. І кожен крок мені, як кілометр. На дорозі мені струмочок біжить, як кіска дівчача тонесенька з води заплетена, дзюрчить собі, поспішає, і йому нічого. Вмочила в нього руки, вимила, та за хвилину вони знову чорні, а від того струмочка я вся мокра. Коло розбитого фашистського танка пролізла, він, як привид, усю зиму стирчав. Хоч би, думаю, до тієї верби старої розлогої доповзти, там би перепочила і попід кущами, левадою, швидко б до хат дісталася.
А автоматники стрекочуть, і коло мене одна куля зад-зижчала. Прицілились. Дивлюсь на ту вербицю, як на матінку рідну, от ще трошки, трошки. І раптом щось як ужалить мене в ногу. Зупинилася я. А хата Докії вже близько; рукою подати, вже бачу — діти коло хати стоять, та вже не доповзти мені, бо в нозі такий пекучий біль.
Я швидше руку за пазуху, зім'яла газетку і кричу дітям Докійчиним:
— Сашко, мати вам солі передала!
Сашко підбіг, я йому жмутом газету в руки і швидко:
— Читайте та ховайте. Наша газета "За Радянську Україну", і тікай від мене швидко,— умру, думаю.