Там же я написав вірш "Коли додому я прийду" 12, який вважаю центральним віршем мого серця, якщо можна так сказати.
Відтіля ж полетів ешелонами і літаками "Лист до земляків" 13 і над поневоленим, але нескореним Донбасом розлітався білими метеликами і тихо опускався ними на золоту землю моєї любові, юності моєї...
Але що це я, все про себе та про себе.
І Павло Григорович Тичина, і Рильський Максим Тадейович, і всі ми злились в один збройний табір слова, відданого служінню Батьківщині.
Батьківщина!
Крім неї, крім її страждань і гніву, крім її боротьби для нас не існувало нічого.
І коли нам часом було і холодно, і голодно, то одна золота думка гартувала наші серпя, повні любові до партії, до синів Вітчизни, що у стальних шоломах, як ангели відплати, стояли муром сердець і заліза проти озброєного зла, озброєна правда проти озброєного зла, і ми, коли нам ставало дуже важко, думали: "А на фронті ше важче".
Нам хоч смерть не дивилась у вічі, а там... Там...
В те вогняне "там", де вирішувалась доля не тільки наша, всіх простих і чесних людей на землі, летіли наші думи і серця...
Восени 1942 року частину нас, письменників, запросили до Москви на літвиступи.
В Москві я зайшов до т. Коротченка 14, що сидів за столом з намагніченими гнівом і безсонням сталевими очима.
Я спитав його:
— Какой у меня способ мышления...
І серце моє, що здригнулося від щастя, почуло:
— Большевистский. Я сказав:
— Я хочу працювати в Москві, тут ближче до фронту.
Дем'ян Сергійович погодився.
Тоді я попросив дозволу його поцілувати.
І він вийшов із-за столу, і я поцілував його, як брата, як батька...
Такий я був наелектризований бурею, що гриміла і в серці, і кругом...
Я працював і в українському радіокомітеті, як поет, і в Українському партизанському штабі у т. Строкача 15, куди мене послав т. Корнієць 16.
Партизанам я писав вірші і навіть одержав листа од т. Ковпака, де він писав про те, що він робить на черепах фашистів: "Це тільки цвіточкп, а ягодки будуть впереді!.."
LXII.
Микита Сергійович викликав нас на фронт—Тичину, Рильського і мене.
Тичину тоді призначили наркомом освіти України, яку ще мали тільки звільнити, а Рильський працював над словником 2, і вони не поїхали.
Поїхали Головко, Малишко 3 і я.
Про це я багато сказав у поемі "Вітчизна" 4.., яку Прожогін так нечесно "критикував", коли мене потім били за вірш "Любіть Україну!".
Але про це — потім.
Ми бували іноді на передовій, маючи базу глибокого тилу, при штабі Воронезького фронту.
Годували нас не дуже гарно.
Перше було завжди з трофейних картопляних очистків, і в мене дуже болів живіт.
Микита Сергійович іноді запрошував нас до їдальні штабу фронту і підгодовував нас.
Я наїдався так, що в мене живіт ставав, як тугий мавританський барабан.
Одного разу Микита Сергійович показав нам фото свого сина льотчика, що загинув смертю хоробрих.
Коли Микита Сергійович розповідав нам про смерть свого сина, він якраз тримав у правій руці повну ложку супу, а в лівій фото сина.
І мене вразило, що ложка супу в його руці не здригнулась, не пролилося з неї ні краплі, хоч у душі срібноголового воїна бушувала буря...
Я іію бурю чув своїм серцем, повним любові до людини, що так любила і любить Україну, що уособлювала для нас її, якій, як і йому, належали наші гарячі і вірні серця.
Я з захопленням дивився на нього, на цей залізний спокій батька, серце якого обливалося кров'ю жалю за сином.
А от і веселе, власне, це веселе могло кінчитися дуже сумніїм.
Ми були в Сьомій гвардійській армії.
Наша "база" була в селі, де розташувався політвідділ армії.
Коли ми приїжджали з передової, — вона проходила берегом Дінця — золотої ріки мого дитинства, — і німці били з-за неї по нас із важких гармат, так хлопчик господаря хати, де ми жили, завжди зустрічав нас так:
— Ну, как дела, пацаны? Закурить есть?
I от стою я у дворі в солдатському — в солдатській гімнастерці, в офіцерських темно-синіх галіфе й кирзових чоботях, пілотці й портупеї, з "тете" на боці та "Знаком Пошани" біля серця. Ми тоді ще не були атестовані і не мали звань.
Підлітає до воріт подвір'я, в якому я стояв, мотоцикл з передової. Мотоцикл із човником, у якому сидів маленький, нервовий і гарячий генерал.
Рукою в чорній рукавиці він зробив владний і гострий жест, мовляв, біжи!
Я йду до нього.
Тоді він кричить мені:
— Эй, ты! Бегом!
Я йду до нього.
Підходжу до човника і кажу маленькому генералу:
— Вы поосторожнее. Він:
— Ты кто такой! Я:
— Писатель украинский. Він:
— А-а! Извиняюсь. Скажите, пожалуйста, где здесь политотдел армии?
— Я не знаю. Но здесь есть товарищи, которые должны знать.
Генерал вилазить із човника і йде за мною, нетерпляче хльоскаючи стеком по блискучій халяві свого чобота.
Я трохи відчинив ворота сарая, де Головко, Малишко і кореспондент "Радянської України" майор Купцов грали в карти і випивали горілку.
Я тихо сказав Малишкові:
— Андрію! Тут тебе хоче бачити один громадянин.
Малишко вийшов, позіхаючи і мутно кліпаючи своїми японськими оченятами та ще з рухами скуки, байдужості і втоми.
Він ще як слід не розгледів генерала, як той бурею гніву налетів на нього:
— Ты как стоишь!..
І т. д.
Малишко тільки злякано і зблідло стояв, виструнчившись перед генералом, а той одводив на ньому свою душу.
А потім лукаво глянув на мене і спитав:
— А может быть, это тоже писатель? Я сказав:
— Да. Писатель.
Тоді генерал з словами: "Я тоже люблю літературу", — пішов від нас, нервово хльоскаючи стеком по блискучій халяві свого чобота.
А Малишко гірко образився:
— А чого ж ти мені не сказав? Він же міг мене розстріляти...
А я пішов за сарай і заплакав з образи, що генерал кричав на мене і називав "ти".
LXIII.
Танковий корпус нагородили гвардійським званням, і ми були в цьому корпусі.
Мене вразив командир танкового батальйону, молодий хлопець в парусинових чобітках, що швидко і заклопотано ходив між танками. Він був невисокого зросту і дійсно нагадував мені підлітка. Всі танкісти були молоді, молоді.
Це ж було перед битвою, а вони себе тримали так, ніби не вони мають ринути крізь океани ворожого вогню визволяти рідну землю України.
Серед них були сини різних народів нашої Батьківщини, і всі вони були, як брати, що йшли з вогню в вогонь від легендарного Сталінграда.