Відступ.
На "Новій Баварії" я зустрічаю броньовик 3-го гайдолку 6.
— А, Володька?
— А ми ж сказали твоїй сестрі, що тебе зарубали на Сваровій.
Між іншим, на Сватовій нас тоді розбили ліві есери 7 "сахаровці".
Мені трошки жалко було, що вони одбили у нас вагої з обмундируванням... У мене була розірвана й стара шинеля... Мені якраз обіцяли видати нову, а тепер чекай, коли вони видадуть...
Я все не вірю... Думаю, що це непорозуміння, що ми з більшовиками не воюємо.
Лозова. Грудень 1918 p.
Делегація німців їде до Москви. Ми її пропустили Хотіли відбити у Махна 8 Павлоград, не ми, а Павлоградський полк. Так він пустив козаків у Павлоград, та як узяв їх в кулемети...
Більше Павлоградський полк не ходив відбивати у Махна Павлоград.
Сотенний Глущенко взяв мене і кілька козаків із мого рою, і ми пішли на базар. Коли ми стояли біля рогу, де нас із публіки підійшов мій колишній шкільний товарнії по сільськогосподарській школі Гнатко. Він був у цивільному, і мені якось дико було говорити з піім пре минуле, я тільки сказав йому:
— Жалко, що в таких умовах ми зустрілися з тобою
— Праворуч! — І ми чітко пішли робити своє діло Ми заарештували двох кіннотників із Павлоградського полку. У них в руках були підметки, хромові вптяжкі і взагалі все, що потрібно для чобіт. Коли ми їх велг на станцію, до нас підскочило кілька кавалеристів iз їх полку. Вони на вигляд були дуже войовничі: смугляві, з чорними шликами, чингалами 9 за поясами і кривими шаблюками. Ну, запорожці тобі, та й годі. Вопв почали кричати на нас і розмахувати руками, аби ми повернули їм заарештованих. Сотенний Глущенко хрипко закричав:
— По бандитам — пальба...
Я мляво і лячно зробив те, що треба. Ми були готові до стрільби. Павлоградці зблідли і наче опали. Обличчя їх одразу схудли, і було противно слухати, коли вони, заїкаючись, почали белькотіти:
— Та що, та ми нічого... Та ми нічого, — і жалко поіали задкувати перед нами.
В станції нас оточила маса павлоградців. Вони розмахували бомбами і насідали на нас. Наші хлопці теж розмахували бомбами. Кричали, що не може бути, щоб свої та своїх розстрілювали. Павлоградців було більше, ми повернули їм заарештованих.
Ще. Заарештовано два євреї — студенти з Одеси, їхали уОдесу. У них настрій, розумієте, який... Коли прихоять п'яні козаки і б'ють їх табуретками по морді, а вони тільки затуляються руками та дивляться, як кролики...
І от їм, тому що вони студенти, я читав свої поезії ро Констанцію, про зорі та конвалії... І вони крізь іертну тугу усміхались мені і казали, що я — поет. правда, я весь час почував, що їх не розстріляють, заюкоював їх... Але лізти до них з поезіями, та ще якими... Коли люди вже за муром смерті...
Цих студентів звільнили, але, звичайно, забрали у них усі гроші... І вони, бідні, сидять край столу на вокзалі не знають, що їм робити. Я підійшов до них з одним своїм товаришем, і ми віддали їм усі свої гроші, що ми получили платні за місяць. Вони не знали, як нам дякувати, і дали нам свої візитні карточки на всякий випадок... Я карточку заложив собі в шапку. Але шапку віддав якійсь тітці на Поділлі за хліб... (а цікаво було б попитати цих студентів).
24 грудня. Лозова. Вечоріє. Я вийшов з вагона натоти в котелок води. І тільки підняв ричаг, як враз гориться все стрільбою... Бомби, кулемети, рушниці...
До зброї!
Наш бронепоїзд тихо від'їжджає... А стрільба все йде, йде... І горить електрика... Мені страшно досадно, що вона горить... Але яке їй діло до мене, коли так хотіли робочі або махновці. Я не знаю. У всякім разі, не я.
Ми одступили, потім розсипались в лаву і почали наступати. Ідемо по "чавунці", а по боках посадка... Наш сотенний заховався в броньовик, а нас — в лаву. Ідемо по полотну залізниці. Хлопці все збиваються в купу... Лячно йти біля посадки... А прямо в вічі залитий електрикою і повний стрільби вокзал. Лягли... Я тільки чую сніг тилом лівої долоні, що під стволом рушниці... Більше нічого... І враз гасне електрика, а з нею й стрільба.
Ми одержали наказ з броньовиком охороняти моста, що на Полтаву. На ранок пішли в обхід махновцям... Був туман... і лава наша далеко-далеко обхопила поле... по боках хмарами — кіннота... Десь стукнув постріл... Переходимо залізницю, і чудно простукотіли мої штиблети об рейки... У дворі будки я побачив забитого... Він одиноко і смутно лежав, на штанах йому були лампаси німецького бранника, а в голові — яма... Це був перший забитий, якого я близько побачив... Ідемо в тумані і по команді то спиняємося, то знову йдемо... Входимо в село, власне, передмістя Лозової... Ворога немає, тільки трупи по дорозі. Мене вразив труп дідуся у новому кожушку, який присів біля телеграфного стовпа... Люди гонорили, що він пішов до церкви. Його не пускали, наче чули... а він пішов. І чудно мені було, що дідусь хотів заховатися за стовпом від кулі...
Йдемо до станції й на фоні трупів і ридань наївно й весело співаємо:
— Ой там. коло млину, он там, коло броду...
Коли ми проходили повз вагон музичної команди, капельмейстер показував нам сурму, яка була майже розплескана і повна дірок від куль.
Павлоградський полк, не прийнявшії бою, втік, і гайдамаки самі ледве вдержали станцію. Махновці заскочили навіть у вокзал, і ми захопили у полон 18 махновців... Вони сиділи в караульному помешканні, і нашій сотні було призначено їх розстрілювати.
Ми підійшли до карному 1... Я наче чув і підійшов майже останнім. Наш сотенний Глущенко відчинив двері, і кожного махновця, що виходив з карному, бив кулаком по морді і віддавав козакові, який мав його розстріляти, приговорюючи: "Оце тобі... Оце тобі..." А я все відступаю, все відступаю, щоб він не сказав мені: "Оце тобі..."
Нарешті махновців розподілено. Це були звичайні селянські хлопці. Такі, як і я... Тільки що ми в шинелях, а вони в піджаках. Двох цивільних, що випадково попали до карному, відпустили, і ті, підстрибуючи по-телячому, побігли від нас... Це було ранком 25 грудня 1918 року. В нашому полку був піп. Ми ведемо махновців розстрілювати... Підвели їх до церкви і вистроїли в один шерег біля церковної огради... Вгорі кличе молитися дзвін... А потім йому наче стало соромно, і він замовк...