Руки в боки, він стояв перед Ванею, як золотий і задиристий півник, готовий до бою.
Ваня опустив важкі відра і відчепив від них коромисло.
Я тільки побачив, як знялась курява, а що там робилось у тій куряві, не видно було. Якийсь вихор, повний тупотіння, ударів і хекання.
Потім курява розвіялась, і я побачив... одного Ваню з коромислом.
Волошенят не було.
Тільки десь я почув плаксивий крик: "Оy ши пий цой да!", "Оy ой спуни луй нене!"
Ваня знову зачепив відра за коромисло, і ми пішли додому. Ваня, гордий з перемоги, а я з Вані, мого справжнього, а не в казці, Івана-богатиря.
XV.
Ми переїхали жити в село Чорногорівку, в кілометрах восьми від Званівки, де жила бабуся.
Одного разу вона посварилася з своєю дочкою і вирішила пішки піти до свого сина (мого батька), щоб жити у нього. Але вона знала дорогу тільки до Радивонівки, що була між Званівкою і Чорногорівкою.
Бабуся помолилась своєму улюбленому святому (здається, Миколі-угоднику), щоб він допоміг їй зустріти таку людину, яка знає дорогу до мого батька і проводить її до нього.
Бабуся була релігійна фанатичка.
І от якась могутня і владна сила потягла мене в поле.
Я біжу по чорній й пахучій ріллі (спробуй по ній побігти, дядьки тобі за це ребра поламають).
Біжу і біжу все по прямій лінії, навпростець до Радивонівки, а теплий квітневий вітер напинав й полоще мою червону без пояса сорочку.
Добігаю до греблі через Бахмутку і бачу: з Радивонівки іде моя бабуся.
Я взяв її за руку і привів до батька.
Я дуже любив свого братика Олега і часто брав його собі на плечі і ходив з ним гуляти в поле за село.
Але ходив не по ріллі.
І от Олежик захворів на віспу.
Перед тим йому зробили прищеплення віспи, але передтермін був короткий, і Олежик захворів.
Він лежав весь у виразках, опухлий і терплячий. Віспинок він не роздирав нігтями, хоч йому жахливо свербіло і мучило його.
Раз він попросив у мене напитися води. На табуретці стояв майже повний стакан. Я дав його братикові.
Він, не одриваючи губ од стакана, випив і гірко скривився:
— Кисло!
В стакані був уксус.
Я подумав, що отруїв братика, і серце моє захололо від жаху.
Але все обійшлося благополучно.
Мені було вже дванадцять років.
Село було дике і страшне.
Один бідняк украв у однієї жінки кофту і півпляшки горілки, і їх викопали з землі, куди він їх заховав.
Як страшно його били! Лопатою, її округлим і широким гостряком йому розрубали голову, і він лежав весь закривавлений і плескатий... Його товкли ногами, били важкими чобітьми в боки і в обличчя, а він тільки тяжко стогнав та охкав... А потім мертво замовк.
Я, щоб допомогти батькові, носив сільську (з правління) переписку в село за горою. Йти було далеко, а особливо тим селом, яке було довге до безкінечності.
Тоді мене в полі заставала гроза. Я дуже боявся блискавки, що вбивала людей у полі, і панічно метався по дорозі, коли наді мною грім багряно розривав грізні хмари...
А потім гроза проходила, і сонце заливало мою душу.
У поміщика ми, маленькі хлопчики, за гривеник у день обкопували дерева в саду та оббирали гусінь з дерев і обрізали сухі гілочки ножицями на довгій палиці.
Поміщик, низенький, гостроносий і пихатий, іноді сходив з гори своєї величі і розмовляв з нами. Він питав мене про батька.
Я сказав йому, що мій батько не тільки писарем може бути, що він працював і будівничим, і маркшейдером, що він знає всі закони напам'ять, який номер і од якого числа. А поміщик, похитуючись переді мною на носках своїх лакованих чобіт, процідив крізь зуби:
— Видно сову по полету, какова она.
Я мовчав.
Що я міг сказати цьому пустоголовому виродку, коли він мені не вірив.
І от почалася холера.
В селі запахло дезинфекцією, білі плями вапна були розляпані скрізь.
Куркулі повели агітацію, що лікарі й ті, хто їм допомагає, отруюють народ.
Особливо один куркуль, що за щось по-звірячому ненавидів батька, нацькував на нього темних людей за те, що батько дуже активно боровся з холерою і роз'яснював людям, що треба робити, щоб не захворіти цією страшною хворобою.
Дочка цього куркуля була дуже вредна, дражнилася, показувала мені язика, і я за це кинув у неї крем'яшком, яким ми гралися на призьбі.
Вона розплакалася і побігла жалітися батькові.
І от вибігав цей розлючений і бородатий бугай і женеться за мною.
Я біжу швидко, але не можу ще швидше, бо у мене мліють од жаху ноги. А за мною важко гупають чоботища Куркуля, і земля хитається піді мною...
Але куркуль мене не наздогнав...
Якось він показував своїх коней управителеві економії (Кам'янський зрошувальний участок). Той у білому костюмі й такій же шляпі приїхав у фаетоні з дружиною.
Важко з нього виліз і, заклавши руки за спину, гладкий і мовчазний, дивився, як куркуль перед ним і біднотою, що зійшлась подивитись, хизувався своїми чорними, як ворони, з тугою, блискучою шкірою баскими кіньми.
Дивився управитель, дивились люди, але очі у них дивились по-різному.
В управителя в очах — панська поблажливість, а в людей — сум і гнів...
Раз я пішов на подвір'я нашого сусіди. Його син, уже парубок, гарно ставився до мене, і я з ним по-дитячому дружив.
Я стояв у дворі, а він недалеко від мене розкрутив у себе над головою кийка, а він вирвався з його рук...
Я інстинктивно нахилив голову, і смерть страшно джикнула наді мною... А сусідня, з іншого боку, дівчинка Оксана чарувала мою маленьку душу своїм задуманим лицем і чорними бровами.
Я любив її.
Звичайно, моя любов була наївна і чиста, як роса на травах у зорі, як тьохкання соловейка в кущах, коли віє солодкий вітер світання.
Потім, коли я вже вчився в сільськогосподарській школі при Кам'янському зрошувальному участку, я часто зустрічав її, коли чергував на фермі, а вона там працювала, і потім мене чарувала її горда краса.
Але я їй нічого і не сказав.
XVI.
У своїх родичів, Сидора Сосюри і його дружини, тьоті Галі, я ціле літо робив на гармані. За це я одержав на кінець літа пуд борошна.
Борошно я продав на базарі за 75 копійок і за ці гроші купив квиток на право навчання до нашої 2-класної Міністерської школи, в якій треба було вчитись п'ять років.
Але мене прийняли до третього відділення, а не до першого, бо батько мене підготував до нього, ще коли він учителював по селах Донбасу. Я став учнем.