День тонув у золотаво-блакитному присмерку.
На вулицях, що йшли в напрямку Голменколена, зовсім не було снігу — його витоптали тисячі черевиків.
Тепер ті вулиці були порожні, тільки зрідка якийсь гульвіса, що забагато хильнув, невпевненою ходою чвалав униз до центру міста.
На Голменколені працівники Товариства лижників прибирали сміття. Газети, програмки, порожні пляшки, папір з-під ковбаси й картонні кухлики.
Свято закінчилося. Ще дві-три години, і темрява сховає трибуни, дерева й озерце. Тільки трамплін спалахне світло" і стоятиме, мов біла дуга над темним лісом.
Полковник Лунде і його три дами сиділи, як завжди ввечері. З книжками, картами й шитвом.
Я раптом відчув, що ненавиджу їх, усіх чотирьох.
Карл Юрген зупинився в дверях. Я зачинив їх за ним і теж зупинився. Не знаю, які в нас були обличчя.
— Сьогодні вранці хтось стріляв у доктора Бакке, — [318] сказав Карл Юрген. — Стріляв у спину, коли він стояв біля трампліна.
Тиша в кімнаті ніби загусла. Я стежив за чотирма обличчями. Але в усіх реакція була природна. На всіх чотирьох обличчях малювався жах. Так, певне, й мало бути.
— Де ви тримаєте свій револьвер, полковнику Лунде?
— Я? До чого тут я?
— Я питаю, полковнику Лунде, де ваш револьвер?
Полковник Лунде підвівся, рівний, як кілок. Він зрозумів, що перед ним стоїть старший рангом і відповідати треба чітко.
— У верхній шухляді мого письмового столу.
— Хто знає, що ви його там тримаєте?
— Хто?.. Всі знають. Тобто... всі домашні.
— А чому?
— Бо я часто його чищу.
— Ви замикаєте шухляду?
— Ні.
— Отже, будь-хто, тобто будь-хто в цьому будинку може його взяти?
Полковник неспокійно забігав очима.
— Так.
— Ми його всі й брали, — озвалася панна Лунде. Я глянув на неї.
— Навіщо, панно Лунде?
— Бо полковник Лунде часто залишав його на столі. І хто витирав там куряву, той брав його і ховав до шухляди.
— А хто останній клав його до шухляди? Я маю на увазі, хто останній витирав куряву?
— Я, — мовила панна Лунде. Вона скидалася на малого тер'єра, що завзято захищає свого господаря.
— Мартіне... — озвалася Вікторія так тихо, що я її ледве почув. — Мартіне... а що... що з твоїм братом?
— Він житиме, — випередив мене з відповіддю Карл Юрген, хоч не мав звички перебивати людей. Він дивився на Вікторію. — Але йому доведеться довго лежати в лікарні.
Скільки? — запитала Люсі. її обличчя під русявими кучерями було біле, мов крейда.
— Важко сказати. Мабуть, кілька місяців.
Тепер я зрозумів, чому Карл Юрген не дав мені відповісти. Він хотів, щоб родина Лунде вважала, що Крістіан надовго вибув з гри. Видно, мав на те свої підстави.
— Я заберу ваш револьвер, полковнику Лунде. Очі в полковника звузилися.
— Це мій службовий револьвер, і в мене є дозвіл на нього. Ніхто не має права забирати його. [319]
— То я конфіскую його на підставі двісті дванадцятого параграфа карного кодексу.
— Полковник Лунде не має до цього ніякого стосунку, — мовила панка Лупде. Тер'єр гавкав з усієї сили.
У полковника Лунде опустилися плечі.
Вікторія й Люсі дивилися на нього, і я не знав, хто з них був блідіший. Тільки панна Лунде не втрачала спокою.
Полковник Лунде підійшов до письмового столу й висунув шухляду. Він простяг руку по револьвер, але Карл Юрген уже опинився позад нього.
— Не чіпайте його, полковнику Лунде!
Карл Юрген рідко коли підвищував голос. А тепер підвищив.
Полковник Лунде ніби постарішав на десять років. Він відступив і опустився на стілець. Запала тиша. Ніхто не торкався до книжок і незакінченого пасьянсу.
Карл Юрген витяг хусточку з нагрудної кишені піджака. Потім, похапцем перевіривши, чи наставлений запобіжник, накинув на револьвер хусточку, взяв його і сховав до кишені.
— На добраніч, — сказав він. Ніхто не пішов його провести.
Полковник Лунде підвівся, дивлячись на двері, які зачинилися за Карлом Юргеном. Тоді обернувся до трьох жінок, що сиділи навколо круглого столу з червоного дерева, з плетеною серветкою, підстеленою під лампу, і вп'явся з них поглядом. Уся його невисока жилава постать напружилась, потерпілі очі стали пронизливі, мов колючки. Тигр, готовий стрибнути, подумав я.
— Хто з вас торкався мого револьвера? — запитав він. Голос у нього був цілком спокійний — мабуть, тому він так мене вразив. Мене, але не його дам.
Маленька панна Лунде лагідно дивилася на нього карими очима, енні, як проліски, очі Люсі були незворушні, а очі Вікторії сяяли, як дві зелені зірки.
— Я, — відповіли вони в один голос.
Полковник Лунде підійшов до столу й на мить сперся на нього. Тоді одним порухом змів із нього пасьянс. Карти розсипались по підлозі. Декотрі впали лицем догори, і я побачив, що червова дама лежала поряд із виновим валетом, ніби їх так поклала чиясь невидима рука.
Полковник Лунде вдарив кулаком по столі.
— Бісові душі! — крикнув він. [320]
Жінки не поворухнулись. Я завмер там, де стояв, на півдорозі між дверима й столом.
Втягнувши голову в плечі, полковник Лунде обвів їх по черзі поглядом. Вони сиділи й незворушно дибилися на нього.
— Ідіть спати! — гримнув він. — Бачити вас не можу... Вони підвелися.
Панна Лунде склала шитво, Люсі згорнула книжку, а Вікторія нахилилася, щоб позбирати з підлоги карти.
— Облиш!
Вікторія нічого не сказала. Люсі й панна Лунде теж не озвалися. Вони мовчки вийшли з вітальні.
— Бабня! — сказав полковник Лунде.
Він сів на найближчий стілець, вперся ліктями в стіл і схилив голову на руки.
Я хвилю постояв, дивлячись на його смагляву потилицю під сивуватим, коротко підстриженим чубом. Тоді зібрав розкидані карти. Полковник мовчав. Я сів з другого боку столу, склав карти в купку, потім сховав їх у скриньку. На стіні за спиною в полковника цокав годинник.
Я витяг із пачки сигарету.
— У вас немає сірників? — запитав я.
Полковник наче аж тепер помітив мене. Він глянув на мене, тоді потер очі маленькими міцними кулаками.
— Сірників немає...
— Нічого. Я згадав, що вони, здається, є в мене самого. Я закурив.
Полковник Лунде дивився кудись понад моїм плечем. Обличчя в нього було порожнє й зажурене.
— Я солдат, доценте Бакке... солдат. Був солдатом майже ціле своє життя. Я звик до порядку. До порядку, спокою і дисципліни. Мені... мені подобається таке життя. Спокій. Спокій і лад. Так я й жив з... з Вікторією. Вона була добра дружина. Така, як і належить солдатській дружині... А після її смерті...