Сухий голос полковника Лунде тріщав, мов добре змащений кулемет. Але час від часу полковник утрачав нитку розмови.
Його дивакувата сестра не брала в ній участі. Певніше, [240] майже не брала — вона тільки інколи стиха казала коротеньке "так" або "ні", завжди погоджуючись із тим, хто до неї звертався.
Я з великою цікавістю спостерігав за дочкою полковника Лунде. Вона прислуговувала нам, тихо і вправно. А подавши якусь страву, сідала сама й мовчки їла. Я згадав її матір. Та завжди була дамою. І про тоненьку гінку дівчину можна було сказати те саме — риса, яка в наші дні зустрічається рідко.
Ми не розмовляли, ми провадили бесіду. Про погоду, про вибори і знов про погоду. Вже минув тиждень січня, а ще й досі немає снігу. Може, це й добре для Служби доріг? Ми погодилися, що для Служби доріг без снігу добре.
І весь цей час блакитні очі дівчинки з примулою нишпорили навколо столу.
Я полегшено відітхнув, коли обід скінчився й нам подали каву в бібліотеці.
Бібліотека пасувала до лосячої голови у вестибюлі й до плюшевих меблів у вітальні. Це була оббита шкірою копія англійської бібліотеки на зламі сторіч.
— З цукром і з вершками?
— Дякую, чорної, — відповів я.
— Надворі потеплішало... і захмарилося... мабуть, таки піде сніг...
— Так...
Я пив каву, якої мені налила тоненька дочка полковника Лунде. Побрязкували чашки, ми знову завели мову про Службу доріг.
— Вікторіє! — сказав полковник Лунде.
— Що, тату?..
Вікторія. Отже, її назвали по матері.
— Можеш іти мити посуд. Чемно присядь і скажи доцентові Бакке "на добраніч".
Господи! Дівчині вже років сімнадцять, а їй загадують чемно присісти й сказати "на добраніч". Я чекав, що вона вибухне. Аж ні.
Дівчина підійшла до дверей і обернулась до нас обличчям. Вона була безбожно тоненька, в негарній надто довгій плісованій спідниці й бахматому светрі сірого кольору. На худенькому личку ясніли зелені очі. Вона присіла.
— На Добраніч, доценте Бакке.
Вона вже взялася за клямку дверей. Якби не взялася, я б підвівся й відчинив їй двері — з дитинячого бунту проти проклятої військової дисципліни полковника Лунде. Але не встиг. Я встав, уклонився їй і сказав:
— На добраніч, Вікторіє. Дівчина вражено підвела брови, тоді всміхнулася. Тільки мені. Вона тихо зачинила за собою двері, і я знову сів.
Ми мовчки випили по другій чашці кави.
Раптом без будь-якого попередження полковник Лунде підвівся.
— Ми з панною Лунде повинні йти на засідання правління Товариства аматорів поезії, — сказав він. — Думаю, ви ще посидите з моєю дружиною, доценте Бакке. На добраніч.
Панна Лунде заметушилася.
— Мені... мені треба лише взяти книжки... хвилиночку... я зараз вернуся... вибачте... тільки візьму книжки...
Ми з полковником Лунде чекали стоячи. Люсі сиділа на стільці й мерехтіла своїми блискітками. Вузька сукня зсунулася надто високо над коліньми.
Маленька панна Лунде повернулася з книжками в старомодній квітчастій торбі для шитва.
— На добраніч, — мовила вона.
— На добраніч, панно Лунде.
— На добраніч, — сказала й Люсі, поблискуючи сукнею зі свого старовинного честерфілдського крісла. — До речі, хвилиночку...
Полковник Лунде і його дивакувата сестра обернулися. Я глянув на Люсі — вона всміхалася і була навдивовижу схожа на кішку, що готувалася до стрибка.
— Дзвонив каменяр, — мовила вона. — Просив заплатити йому решту грошей.
Я нічого не зрозумів. її слова прозвучали наче повідомлення з поля битви. "Дзвонив каменяр". Але те повідомлення дивно подіяло на полковника Лунде та його стару сестру.
На обличчі в нього з'явився такий вираз, ніби він скомандував "кроком руш", а солдати натомість стали струнко. Його сестра забігала очима.
Потім він повернувся і вийшов з кімнати. Його дивакувата сестра нечутно вилетіла за ним, мов якийсь химерний сірий кажан.
Люсі сиділа мовчки й тепер скидалася на кішку, яка поїла цілу миску вершків.
— Мені хотілося б знати, чого ти боїшся, Люсі, — сказав я. — Вже на кого там, а на страхопудку ти аж ніяк не скидаєшся. І чого ти запросила мене на цей обід?
Вона всміхнулася. Потім млосно повела плечима і вмостилася зручніше в глибокому кріслі. Мені були знайомі ті жіночі рухи, вони не віщували нічого доброго. Тобто віщували якраз добре, тільки все залежало від того, чиї то були рухи. [242] А Люсі давно вже перестала мені подобатись.
— Ти був колись причетний до вбивства, Мартіне. Я відчув, як у мені підіймається лють.
— Я не був причетний до жодного вбивства, — відповів я. — Убили двох моїх товаришів, це так, але моя "причетність", як ти кажеш, обмежилась тим, що я обидва рази був свідком злочину.
— Якщо я не помиляюся, саме ти викрив убивць?.. Я не мав настрою говорити про це з Люсі.
— Коли ти хочеш, щоб я викрив якесь убивство, то з цього й починай, — мовив я. — Але тобі краще звернутися в поліцію.
Люсі зіщулилася в кріслі.
— Убивство, яке треба викрити, ще не сталося. Поки що. Але воно скоро станеться.
Наче не скидалося на те, щоб Люсі збожеволіла. Я дивився на неї і чув, як шелестить вітер у верховіттях дерев.
— Люсі, якщо це жарт, то дуже невдалий. Я не розумію, про що ти говориш. Може, поясниш мені? І що означали твої слова: "Дзвонив каменяр"?
— Те, що я й сказала, що дзвонив каменяр і просив заплатити йому решту грошей. Він не назвав свого прізвища.
Вона почала м'яти в руці хусточку.
— Я хотіла, щоб ти побачив нас, Мартіне. Роздивився на всю родину в цьому старому будинку, заповненому примарами. Ти знаєш, із ким ми спілкуємось. Із членами правління Товариства аматорів поезії...
— Ти говорила про вбивство, Люсі. Хіба члени правління Товариства аматорів поезії схожі на вбивць?
— Товариство аматорів поезії... ті схибнуті... Ні, вони не схожі на вбивць. Я згадала про них тільки для того, щоб ти зрозумів, яке в мене тут життя. Нудне, одноманітне, зовсім...
— Зовсім не таке, як ти сподівалася, Люсі?
— Певне ж... Дай мені сигарету, Мартіне.
Я дав їй сигарету й підніс запальничку. Уперше за вечір мені стало її шкода. Вона явно вибрала під ялинкою не найкращий пакуночок.
Люсі тримала сигарету в одній руці, а другою й далі м'яла хусточку.
— Мабуть, я б звикла до цього. Звикла б навіть до аматорів поезії. Але тепер... Тепер тут діється щось недобре. І розум, і чуття підказує мені, що тут визріває якийсь лихий задум...