Всі, за винятком вартового, який пильнував полонених, міцно спали.
— Вставайте! — розбудив їх капітан.— Спати годі! Треба братися до діла.
Закидавши уламками скель і великими брилами землі перший вхід, бандити порозв'язували полоненим ноги, щоб вони могли йти самі, і подалися слідом за своїм ватажком. Залишивши в одному з численних просторих залів печери полонених і одного вартового, Уактено з трьома іншими піратами пішов далі, до виходу, що вів на річку.
— Бачите,— сказав він їм там, показуючи рукою на воду.— Не було б щастя, та нещастя допомогло. Ми випадково знайшли сховище, де нас ніхто й ніколи не виявить і не потривожить. Франк, рушай на розшуки наших і приводь сюди всіх, кого знайдеш. А ти, Антоніо, іди розживайся харчів та якомога більше, щоб вистачило на всіх.
Обидва бандити слухняно поринули в воду й попливли на той берег річки.
— Ну, а ми, Гонзалес,— обернувшись до третього, сказав капітан,— давай наберемо хмизу, щоб розпалити вогнище та сухого листя для постелі. Якийсь час доведеться задовольнятися цим підземним табором.
За годину в печері весело палало багаття, а бандити міцно спали на м'яких постелях.
На світанку в печері зібралася майже вся зграя. Бандитів було душ із тридцять. Уактено підбадьорився. З такими силами він міг сподіватися поліпшити свої справи й знову випробувати щастя.
Після доброго сніданку він згадав, нарешті, про полонених і пішов до залу, що правив їм за в'язницю.
Відколи генерал потрапив у полон, він не вимовив жодного слова й, здавалося, байдуже ставився до своєї долі, не звертаючи уваги ні на погане ставлення до себе, ні на знущання й насмішки. Переважна більшість його солдатів загинула під час штурму табору, і, не маючи надії на порятунок, він приготувався до найгіршого.
Єдиною полегкістю для нього було усвідомлення того, що його племінниці пощастило уникнути рук бандитів. Але що з нею сталось у цій пустинній місцевості, де на кожному кроці можна натрапити на дикого звіра чи на індійців з войовничих племен? Як ця, звикла до комфорту й затишку, дівчина витримає умови такого суворого й грубого життя?
Ці думки мучили генерала ще більше, ніж неперев'язані рани і не давали йому ні сну ні спокою.
Побачивши його в такому жалюгідному стані, Уактено навіть злякався.
— Що з вами таке, генерале? — спитав він з ноткою співчуття в голосі.— Будьте мужні і не вдавайтесь у розпач! Щастя зрадливе, хай йому чорт! Хто-хто, а я це знаю добре. Нікому не відомо, що чекає його в майбутньому. Дайте мені слово, що ви не спробуєте тікати, і я негайно вас розв'яжу.
— Такого слова я вам дати не можу,— твердо відповів генерал.— Навпаки, запевняю вас, що намагатимусь піти звідси хоч би там що.
— Браво! Це хороша відповідь! — засміявся пірат.— На вашому місці я відповів би так саме. Проте в даних обставинах, хоч би як ви цього прагнули, вам не ступити звідси й кроку. Тому, незважаючи на вашу заяву, я розв'яжу і вас і вашого слугу. А там робіть, що хочете, тільки не думаю, щоб вам пощастило вибратися звідси. Хіба що ви нас усіх повбиваєте, та це мало правдоподібно.
Він перерізав кинджалом вірьовки, що зв'язувало генералові і Юпітерові руки, й наказав вартовому нагодувати полонених. Потім він повернувся до своєї зграї й скликав усіх людей до гурту.
— Кабальєро! — звернувся він до них з коротенькою промовою.— Я не стану заперечувати, що перша наша спроба не вдалася. Двоє полонених — надто незначна нагорода за наше старання. Та невже ж ми обмежимося тільки цим і не помстимося нашим ворогам? Ні, друзі мої! Я не можу примиритися з такою ганебною поразкою і дещо вже придумав. Ручусь, що цього разу перемога буде за нами. Поки що мені не потрібні помічники — я піду сам. Але під час моєї відсутності стережіть полонених, як зіницю ока. Вони нам зараз потрібні, як ніколи, і успіх мого задуму, а отже й усієї нашої справи, значною мірою залежить від них. Про всяк випадок ось вам моє останнє розпорядження: якщо завтра опівночі я не повернусь до вас здоровий, почекайте ще чверть години і обох полонених розстріляйте. Вам зрозуміло?
— Зрозуміло, капітане! — відповів за всіх Франк.— Можете не сумніватись — ваш наказ буде виконано.
— А тепер прощавайте і ждіть мого повернення.
З цими словами Уактено вийшов з печери, переплив річку й подався в прерію.
XVI. В ПЕЧЕРІ БІЛЯ ЗЕЛЕНОСІРОГО. УЛЬТИМАТУМ УАКТЕНО
Після кривавої драми в прерії минуло два дні. У відкритій свого часу Веселою Вдачею печері біля Зеленосірого струмка зібралося щось із сорок чоловік траперів та воїнів команчів. Одні з них спали, інші, покурюючи, розмовляли, ще інші чистили зброю або латали одяг. Біля кожного входу до печери стояло по двоє вартових, які уважно оглядали все навкруги й чуйно прислухалися до кожного звуку.
В окремому приміщенні, відгородженому від усієї печери виступом скелі, на сяк-так збитих дерев'яних табуретках, стиха розмовляючи, сиділи дві жінки та чоловік. Ці жінки були донья Люс та мати Щирого Серця — донья Хесусіта, а чоловік — Но-Евзебіо. Він посмоктував маїсову сигаретку й здебільшого мовчав, обмежуючись тільки короткими вигуками, що означали то радість, то подив.
Біля входу до цієї зовсім окремої кімнатки, заклавши руки за спину і щось насвистуючи, походжав туди й сюди Чорний Лось.
Щире Серце, Весела Вдача та Орлина Голова були відсутні.
Розмова, очевидно, була не тільки цікавою, а ще й мала для доньї Хесусіти якесь особливе значення, бо вона раз у раз непомітно для дівчини обмінювалася із своїм старим слугою значливими й красномовними поглядами.
— Отже,— продовжувала розпитувати донья Хесусіта,— хоч ви подорожуєте вже близько двох місяців, ваш дядечко не прохопився про мету вашої подорожі жодним словом?
— Ніколи,— підтвердила дівчина.
— Даруйте мені, дитя моє, мою настійливість, але вона викликана не марною цікавістю, а тим живим інтересом і симпатією, яку я відчуваю до вас.
— Будь ласка, сеньйоро,— відповіла донья Люс з привітною посмішкою,— я відповідатиму на всі ваші запитання.
— Що ж все-таки робив ваш дядечко, прибувши в прерію?
— Найчастіше він шукав зустрічей з людьми, які оселилися тут давно і воліють жити відлюдно й самотньо.