— Що? — здивувався команч.— Хіба брат мій раб?
— Ні,— гордо заперечив старий,— я не раб. Я відданий слуга цієї жінки.
— Нехай буде так,— іронічно посміхнувся індієць.— Ну що ж, ця жінка піде разом з моїм братом.
— Дякую,— прошепотіла донья Хесусіта.— Але, коли вождь такий до нас прихильний і ласкавий, чи не дозволить він нам попросити у нього ще однієї послуги?
— Нехай мати моя говорить — уші мої відкриті,— кинувши на неї з-під опущених вій бистрий погляд, ласкаво дозволив команч.
— У мене є син,— підбадьорена його лагідним тоном, продовжувала донья Хесусіта.— Це відомий білий мисливець. Нині він перебуває десь тут, у прерії, і ми могли б...
Почувши ці необережні слова, Но-Евзебіо мимоволі здригнувся.
— Сеньйоро,— впадаючи їй у мову, поквапно заговорив він,— вождь вирішив мудро й справедливо, і нам не слід...
— Замовкни! — грізно наказав йому Орлина Голова.— Нехай брат мій дасть можливість говорити моїй білочолій матері, вона звертається до вождя!
Кров кинулась в обличчя Но-Евзебіо, і він похнюпився й змовк, а Орлина Голова повернувся до доньї Хесусіти і сказав лагідно і вкрадливо:
— О, то син моєї матері великий воїн? Це добре.
Серце бідолашної жінки сповнилося радісною гордістю, і вона ствердила охоче й довірливо:
— Так, син мій один з найвідважніших траперів Заходу.
— Он як! — ще лагідніше й вкрадливіше сказав Орлина Голова.— Отже, в преріях Заходу ім'я цього уславленого воїна має бути шановане і знане?
Бідолашна жінка прочитала на обличчі свого відданого слуги вираз неприхованого жаху і зрозуміла, нарешті, що допустилася непоправної помилки.
— Навіщо вождеві знати ім'я мого сина,— розгублено прошепотіла вона.— В преріях дуже багато траперів і вождь команчів не може знати їх усіх. Нехай він дозволить мені іти спочивати...
— Не раніше, ніж мати моя назве ім'я свого сина — великого воїна,— з погрозою в голосі промовив команч.
Виходу не було, і Но-Евзебіо, звертаючись до великодушності ворога, вирішив сказати йому правду:
— Орлина Голова — великий і мудрий вождь і, я певний, що він не зловживатиме тим, що йому до рук випадково потрапила мати його ворога... Син цієї жінки — Щире Серце.
— Щире Серце? — зловісно скрикнув Орлина Голова.— Твоя правда, брат мій, я доведу, що індійці вміють платити добром за зло. Бачите оці рани на моїй руці? Хто їх мені зробив? Щире Серце! Ми вороги, і мати його в моїй владі. Я міг би зараз же прив'язати її до стовпа тортур, замордувати і вбити... Це моє право...
Приголомшені полонені схилили голови.
— Але поки що я цього не зроблю,— хижо посміхаючись, продовжував Орлина Голова.. — Я дам вам відстрочку. З настанням вечора нехай брат мій вирушає шукати Щире Серце і приводить його сюди. Якщо післязавтра до схід сонця він не буде в моїх руках, мати його загине. Мої воїни спалять її живцем біля кривавого стовпа і з кісток її навирізують собі мисливських свистків. Можеш іти — я сказав.
Но-Евзебіо кинувся вождеві до ніг, але мстивий індієць відштовхнув його й пішов геть.
— О сеньйоро! — розпачливо скрикнув старий,— ви загинули!
— Негайно виїжджай звідси, як він тобі звелів.— Схвильовано, але твердим голосом наказала йому донья Хесусіта.— Тільки, бога ради, не приводь сюди мого сина. Для мене життя важить небагато і я помру без жалю. Тільки б він був живий і здоровий!
Старий слуга похитав головою.
— До схід сонця я його знайду,— мовив він рішучим тоном,— і він зуміє вирвати вас з лабет цих дикунів.
— Благаю тебе, замовкни,— злякано прошепотіла донья Хесусіта.— Цей жорстокий команч за нами стежить і може тебе почути.
Справді, Орлина Голова стояв поблизу, прихилившись до дерева й, здавалося, тішився палкою суперечкою своїх полонених. Коли ж Но-Евзебіо, скочивши на коня, подався до лісу, він задоволено посміхнувся, знизав плечима й пішов обходити табір.
Сутеніло. Надходила ніч. Вартові стояли на своїх місцях, і, здавалося, навкруги все було спокійно. Певний своєї безпеки, Орлина Голова повернувся до намету і спокійно заснув. Він і не підозрював, що саме в цей час на галявину, що містилася на відстані п'яти-шести миль від його бівуаку, на тій самій галявині, де напередодні його загін спинявся на короткочасний привал, з'явилося двоє людей, супроводжуваних великими мисливськими собаками.
Щире Серце і Веселу Вдачу,— а це були саме вони,— хитрощі індійців не ввели в оману. Спритні і вправні мисливці, вони легко відрізняли справжні сліди від фальшивих і несхибно йшли за команчами назирком, як то кажуть, наступаючи їм на п'яти. В цьому великою мірою їм допомагали ще й сліди собаки Трима, знайденого Веселою Вдачею в руїнах форту.
Щовечора трапери спинялися на тому місці, де перед цим Орлина Голова влаштовував свій бівуак. Цієї ночі, оглянувши галявину, вони переконались, що нарешті наздогнали індійців і що вони мають бути від них не далі одного кількагодинного переходу. З обережності друзі вирішили до ранку не просуватись вперед і, покладаючись на чуйність своїх відданих хортів, зручно вмостились на траві і міцно позасинали.
Коли вони прокинулись, сонце стояло вже високо в небі.
Насамперед треба було обміркувати план нападу на команчів, і трапери почали радитись.
— Якщо Орлина Голова встиг з'єднатися з основним своїм загоном,— стиха, немовби думаючи вголос, сказав Щире Серце,— то нам нема чого поспішати. З п'ятьма сотнями індійців ми удвох нічого не вдіємо.
— Це правда,— погодився з ним Весела Вдача.— І все-таки, перебуваючи так близько від них і знаючи, що вони тримають у полоні вашу матусю, ми не можемо бути бездіяльними.
— О, я дуже хотів би діяти негайно,— зціпивши зуби, промовив Щире Серце,— але доведеться зробити інакше. Ось що, Весела Вдачо, рушайте до Чорного Лося й попросіть його зібрати якомога більше наших людей. Тим часом я піду до команчів, спробую з ними домовитись і запропоную за матір викуп.
Весела Вдача з сумнівом похитав головою.
— Вони не погодяться, Щире Серце. Орлина Голова вас ненавидить і...
— Ну що ж,— розуміючи свого друга з півслова, перебив його Щире Серце.— Тоді доведеться вдатись до зброї.
Раптом собаки, що спокійно лежали біля ніг мисливців, нашорошили вуха, стиха заскавчали й схопилися з місць.