Звичайно, найзручніше дістатися до Горбушиної могили через город і садок діда Салимона. Не йти ж від поля через усе кладовище.
Дома в діда саме нікого не було Дід на баштані, а баба на річку пішла, на пляж (до них племінник з дітьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокійно продумати і простежити маршрут на місцевості Значить, так: з вулиці заходимо не до діда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручніше, бо в діда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), потім Карафольчиним городом у дідову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрібню і повз вулики у садок (от тільки б вулика не перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущі смородини, і все. Звідси Горбушина каплиця — як на долоні. І головне — ми навіть не на кладовищі, а в садку, біля людей. У хаті не тільки дід з бабою, а й гостей повно, пле мінник з дружиною і двое дрібних діточок. Отже, нічого страшного. Не зрівняти, як ми з Павлушею діда Салимонового родича-запорожця ходили розкопувать або в Києві у Лавру. Я повеселішав.
— Буде порядок! Ходімо, Антончику! Треба трохи подрімати, щоб до ночі не зморило.
Ми полізли на вулицю. І тут зустріли Карафольку, який ішов додому. Він тримався рукою за лоба, і обличчя в нього було таке, наче тільки-но проковтнув кислицю.
— Ой хлопці, — скрикнув він, — там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його "Київ" потяг. Він певен, що пацани. Прибіг до нас. "Хто, — кричить, — узяв?" І аж труситься. "Признаєтесь, — кричить, — прощу. Не признаєтесь, — кричить, — найду, руки-ноги повириваю ." І, по-моєму, Яво, він на тебе думає.
Мене всього враз огорнула якась така млявість-млявість . І руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.
Карафолька відтулив руку од лоба. На лобі вилискувала здоровеннецька синя ґуля.
— Що це в тебе? — спитав Антончик.
— Та... — зам'явся Карафолька. — Об щось перечепився і впав... А ти, Яво, йому краще на очі не показуйся, серйозно... Ну, я піду, прикладу щось холодне, бо... — Він скривився і, схопившись уже обома руками за гулю, шмигонув у свій двір.
Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очі були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Він уже кілька разів зітхав, і я відчував, що він зараз щось скаже. І він сказав:
— Слухай, Яво, а може, признатися... І оддати йому апарат, бо, знаєш... Га?
Він усе таки був полохливий, цей Антончик Мацієвський Я не міг говорити, бо ще не впорався з тою млявістю. Тільки заперечно похитав головою.
— Як хочеш Мені що... — знизав плечима Антончик. — Я просто хотів, щоб тобі краще. Бо, знаєш...
Це він натякав, що то ж я вкрав апарат, і мені відповідати, а його, мовляв, хата скраю. От!..
Павлуша все-таки ніколи б так не сказав.
Я подивився на Антончика, як на тую мошку, і процідив:
— Як ти таке дрефло, я можу сам.
Антончик замахав руками:
— От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що... Це Карафолька, дрефло, панікує... Де зустрінемося?
— Біля клубу, об одинадцятій...
— Все! Ясно! Я навіть не лягатиму, щоб не проспати... Ну, до вечора! — І він побіг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.
РОЗДІЛ V
Привид. Увага! Знімаю!
Дома дід Варава зустрів мене словами:
— Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов.
Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навіть не злякався. Просто все в мені напружилося, і в голові дзигою закрутилася думка — що робити? Треба негайно забрати з горища апарат і гайнути з дому.
— Та, — байдужим тоном сказав я. — То він хоче їхати ввечері по рибу. 3 під ліхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.
— І кращої компанії, як ти, не знайшов? — скосив на мене око дід.
— Я знаю, — знизав я плечима. — Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помічника треба... І щоб важив небагато, і в рибальстві тямив...
Ой, тільки б не забрехатися! Дід мій брехню за п'ять кілометрів бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.
— А ви, діду, не знаєте, у нас на горищі десь було... таке... ну... щоб ліхтарика до корми припасувати? От я полізу знайду..
І, не чекаючи дідової відповіді, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже теліпалося, як свинячий хвіст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде!
Я вихопив апарат з-під сіна, сунув під сорочку і поліз униз.
— Ой, щось живіт заболів! — скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом від діда. І, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем поміж соняхами та кукурудзою на вулицю і — за село, у гай...
До пізнього вечора, аж поки зовсім не стемніло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад річкою.
Кепсько мені було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, мені навіть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очі. І як оті злодії живуть на світі? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свій злочин, ні хвилини спокійної не маючи. Бідні злодії! Нещасні люди!
Коли вже зовсім стемніло, я крадькома, попідтинню подався до клубу. Я спеціально призначив збір Антончикові біля клубу, бо на клубі є годинник. Нам треба ж було рівно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника — це вже було занадто.
Біля клубу — безлюдно. Сьогодні п'ятниця, і ні кіно, ні танців у клубі нема. У нас кіно тричі на тиждень — по вівторках, четвергах і суботах, а в неділю танці. Годинник показував за чверть одинадцяту. Я заліз у кущі навпроти клубу і почав чекати. Об одинадцятій Антончик не прийшов. "У нього ж теж нема годинника, нічого страшного, ще є час", — вирішив я.
У чверть на дванадцяту Антончика не було. "Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть", — вирішив я.
О пів на дванадцяту з темної вулиці почулися кроки Він?!
Нас-с оставалось только тр-рое... —
напівголосом проспівало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило.
І знову тиша.
За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробіг чийсь собака.