Офіціантка почула і повернула до Яви свою усмішку:
— Це шніцель. Хочете?
Ява почервонів як мак. Вийшло, що він напросився на той шніцель.
— Аякже, аякже... Всім шніцелі неодмінно. Ми ж голодні, як вовки! Цілий день знімалися... — голосно на весь ресторан сказав Олег Іванович.
Тут уже ми всі четверо почервоніли — від задоволення і гордощів.
Офіціантка кудись побігла і почала носити на наш стіл різні пляшки й тарілки.
Ми бенкетували в ресторані, як справжні дорослі артисти. Ми їли численні закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, ікру, краби... їли шніцель... їли тістечка, цукерки й морозиво...
Максим Валер'янович і Олег Іванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, від якого на нас тільки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Іванович:
— Дозвольте випити за ваші успіхи, юні друзі! За ваші перші кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають і великі муки, великі страждання... і велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!
Ми дозволили.
Ми сиділи і нищечком озиралися навсібіч. Якісь вусатенькі молодики і фарбовані дівчата, що сиділи за сусідніми столами, перешіптувалися, позираючи на нас...
Це була слава.
Та слава, про яку ми так давно мріяли.
Так от вона яка — слава! Ресторан, столики з паперовими салфетками у вазочці, весь Київ під ногами, галан-тиц, шніцель, шампанське і гикавка... Хорошо!
Випивши за наші успіхи й за наше щастя, Олег Іванович іа Максим Валер'янович дали нам спокій і завелися за якогось Степана Степановича, який "ні біса не тямить, вибачте, в мистецтві і тільки заважає створювати справжні художні фільми".
Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловіком, але ми відчували до нього вдячність, бо через ньою ми могли нарешті відпочити від свого щастя і приділити належну увагу тістечкам, цукеркам і всім тим ласощам, що стояли на столі. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три дні потім боліли животи...
* * *
...А через три дні, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої перші в житті зароблені на мистецтві троячки. Ми протринькували їх і колективно (разом з Будкою і Валькою), і індивідуально (удвох з Явою).
Ми з Явою немов переродилися після того "зйомочного дня". Ми ходили замріяні, меланхолійні, задумані, наче сонні.
Нас не тішили ні захопливі ігри у густих чагарниках попід лаврою (Будка ввів нас у свою компанію, яка виявилася зовсім не злочинною і щодня грала у щось цікаве). Нас не манили тихі прогулянки з Валькою і її подругами.
Нас не тішили всі численні радощі "містечка розваг", куди широку дорогу одкривали нам наші троячки. Іншого, зовсім іншого ждали серця наші. Лаштунки, декорації, грими, приклеєні вуса й брови, вогні рампи, прожектори, кінозйомочні апарати і... аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кінозйомках не аплодують), — от чого хотілося нам нестримно, шалено, до болю...
Ми ходили на дорогу і дивилися, чи не їде по нас асистент з кіностудії. Але асистент не їхав. На студію нас більше не запрошували. Ні зйомки, ні перезйомки для нас не було.
Тоді ми йшли і довго ходили по місту, зупиняючись біля театрів, дивлячись на яскраві афіші і зітхаючи.
А потім ішли і з горя пропивали свої троячки на газованій воді з сиропом.
І от одного разу, сидячи у павільйоні "Соки-води" на бульварі Дружби народів за склянкою доброго лимонаду, ми... Ну, звичайно, це була Явина ідея. Як все геніальне, вона була дуже проста, і дивне, що вона не народилась у нас раніше. Створити театрі... Свій власний театр у Васюківці! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потім розпадається. Ні? Театрі Справжній постійний театр з багатим репертуаром... З емблемою (у МХАТІ чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробі (дід Салимон отака кандидатура для цього?), з білетами від карбованця — перший ряд, до двадцяти копійок — гальорка (обов'язково! Безплатно тільки паршиві драмгуртки виступають)... Словом, справжній художній театр. А що? Сільська "Третьяковка" може бути, а сільський МХАТ — ні?
Більше в Києві робити нам не було чого. І хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домівкою, вмовили тітку взяти квитки і почали збиратися.
Великі діла чекали на нас у рідній Васюківці.
РОЗДІЛ XV
Загибель Яви Станіславського і Павлуші Немяровича-Данченка. І все-таки ми живемо І Держись, людство!
І от ми лежимо горілиць на траві, дивимося у небо, де глузливо підморгують нам зірки, і страждаємо. На весь космос, на весь Всесвіт страждаємо. І нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Ну як тепер показатися людям після такої ганьби! Як подивитися їм у вічі...
І це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля підкрадалася до нас заздалегідь.
Вперше відчули ми це тоді, коли в клубі показували новий, щойно вилущений на екрани фільм Київської кіностудії імені Довженка "Артем".
Про те, що в цьому фільмі головні ролі революційне настроєних дітей грають артисти Рень і Завгородній, давно знало не тільки наше село, а й три сусідніх: Піски, Яблунівка і Дідівщина... І оскільки фільм показували спершу у нас — нетерплячі наші родичі з Дідівщини, Яблунівки й Пісок притарабанили того вечора на возах, мотоциклах і велосипедах у Васюківку.
В клубі нічим було дихати від родичів.
Ми з Явою сиділи у першому ряду в білих сорочках і новеньких рипучих черевиках поруч із головою колгоспу Іваном Івановичем Шапкою і завклубом Андрієм Кекалом. На афіші, яка вже три дні висіла на дверях клубу, величезними літерами було написано, що після перегляду буде "зустріч з учасниками картини..." Андрій Кекало вважав це за "пункт номер один" у плані культроботи на травень місяць. Ми три дні не грали у футбола, — писали конспект зустрічі і хвилювалися.
І от почало крутитися кіно. Ми витягли вперед шиї і завмерли.
Кіно крутилося.
Уже прокрутилося півкартини.
Нас не було...
І раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Івановича, "нашого жандарма", на смерть убили революційні маси. Ми похололи... Як же це так? Як же він, мертвий, буде затримувати Артема на кладці? І як же тепер буде з нами?