Поряд з ним сиділа, мабуть, його дружина — гладка, у великому саморобному капелюсі з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала і сопіла, що свіжого повітря над стадіоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:
— Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Наші виграють.
Ява підморгнув мені і стиха сказав:
— Якби ту "рибоньку" у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло!
Але і професор-артист, і "рибонька" недовго привертали нашу увагу. На полі діялося таке цікаве, так блискавично змінювалися події, що врешті ми забули про все на світі. Ми вже не були Явою і Павлушею, хлопцями із своїми характерами, смаками й уподобаннями... Ми були якоюсь мізерною часткою величезного організму, який звався "стадіон" і який тіпало, як у лихоманці.
І коли суддя несправедливо, як вважав стадіон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедівців (а "рука" була точно), ми разом з усіма завили, загорлали, надриваючи пупа:
— Суддю на мило! Суддю на ми-ло!
Як оті кровожерні гицелі... І не існувало в цю мить на світі нічого, крім одипадцятимсірового удару.
Велика штука — футбол. По-моєму, футбол міг би навіть бути лікувальним заходом. Наприклад, для лікування нервовохворих. Та й від усіляких неприємностей і від поганого настрою футбол дуже помагає. В усякому разі, я на час матчу всі свої неприємності забув. І згадав тільки тоді, коли матч закінчився. Треба було знову спекатися дядька.
— Ну, дядю, ви йдіть додому, а у нас ще тут справи... — сказав я, наче ми були дорослі, а він хлопчик.
— Он, глядіть мені з цими справами! — сказав дядьію — Рано ви почали женихатися. Глядіть, щоб батьки ваших Дульціней вуха вам не нам'яли.
Але оскільки кияни виграли у торпедівців 3 : 2, дядько був у чудовому настрої й відпустив нас.
Цього разу нам довелося чекати. Хвилин десять, а то й більше. Причому це було зовсім не так легко, як ви гадаєте. Бо ми не просто собі чекали, а боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що намагався нас змити і вихлюпнути кудись на Бессарабку або нашь на площу Калініна. Це вимагало страшних зусиль. Нарешті показалися хлопці.
— Ходімо! — скомандував Будка. І ми, полегшено зітхнувши, попливли за течією.
— Ну? — нетерпляче спитав я, підрулюючи до Будки.
— Потім! Тут не місце ..
От же тягне жили!
Ми випливли на Бессарабку і пірнули в якийсь прохідний двір, що вів на Печерськ. І тут, у темному підворітті, Будка спинився.
— Значить, так, — сказав він тихим конспіративним голосом, озираючись на всі боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажіть, хлопці!
— Гур-гур-гур.. — безладно, але ствердно прогули хлопці.
— Він погодився оддать годинник, — вів далі Будка. — Але... тільки вночі. Причому сьогодні. Завтра буде пізно. Бо вранці він чухне з Києва — його шукає міліція.
— Ну? — у мене стислося серце.
— Желєзно! Годинник у нього в схованці... у печері... біля лаври. Вдень туди не можна — ганяють.. Отже, домовилися зустрітись опівночі біля церкви Різдва Богородиці або, точніше, біля могили Кайсарова. Знаєте?
Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи ні? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так... То що ж робити? А що ж ти зробиш?
— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш... Самі ми, звичайно, не підемо, нащо нам треба...
— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.
Якби це був справді мій годинник, я б ще подумав, іти чи ні. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!
— До зустрічі, — весело сказав Будка. — Глядіть не проспіть?
РОЗДІЛ XII
Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожців. Ніч на кладовищі (спогад)
Вечір Одинадцята година Ми лежимо на широченній, як Хрещатик, тахті біля відчинених дверей балкона.
Лежимо тихо, не ворушачись, — удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь дядько з тіткою, щоб можна було нишком вийти.
Немає, мабуть, нестерпнішого чекання, ніж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо і ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобі треба опівночі йти кудись у страшну безвість до могил...
У голову насчирливо лізуть різні темні думки і спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессінг, я не вмію читати чужих думок на відстані, але навіть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зі мною, я ладен заприсягтися, що він згадує зараз те саме, що й я... Певен на всі сто процентів! Він просто не може зараз згадувати щось інше. То було теж уночі, і теж могили . І так само шерхло у горлі, і стискалося серце, і терпли ноги.
...Це було торік, восени, у вересні, якраз після "робінзонської" історії. Несподівано до нас у село приїхали археологи. Ціла експедиція, кілька чоловік. Тобто, може, й не зовсім несподівано, бо двох з цієї експедиції ми добре знали. То були київські мисливці, які щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю і яким ми з Явою ото ловили коників. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмішкувато, як майже до всіх городян, що такими непристосованими відчувають себе в селі. Ми посміювались, коли вони над силу підводилися вдосвіта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невміло. кривавлячи руки, чистили рибу. І ми не могли собі уявити, що вони такі розумні дядьки і так багато і такого цікавого знають.
І от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання і не думали ні про які розкопки, ні про яку свою археологію, просто собі відпочивали, а тоді якось після вечірнього перельоту, сидячи при вогнищі за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дідом Варавою та дідом Салимоніом — про наше село Васюківку, про його історію. І вмить забули і про кулешу, і про полювання, і про все па світі...
Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у відпустці і збиралися полювати цілий місяць). А невдовзі приїхала археологічна експедиція.
Виявилося, що край наш дуже історичний і село наше теж страшенно історичне і дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що історичне, якось навіть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюківка наша лежала просто тобі на знаменитому "путі з варяг у греки", за який ми одержували у школі двійки, то вона ще була й на самісінькому перехресті походів славних запорожців.