РОЗДІЛ IX
На студії. Несподіванка перша. Несподіванка друга
І от — брама. Брама, що відокремлює звичайний буденний світ від казкового чарівного фантастичного світу кіно. І якось прикро, що вона на вигляд така простенька і непоказна. І така низенька — не те, що перелізти, перескочити можна. Я хіба таку зробив би для кіностудії! Хоча б як ото, пам'ятаєте, у Зимовому палаці, через яку у фільмі "Ленін у Жовтні" матроси перелазили. Або й ще більшу. Кіностудія ж, а не що-небудь!
Ну, а поки що одчиняється ота низенька брамочка, і ми в'їжджаємо на територію студії.
Дивлюся ліворуч (о!..) — фруктовий сад, і не який-небудь маленький, а здоровеннецький — не видно, де й кінчається. Наче ми не на студію потрапили, а в радгосп...
— Мабуть, це для артистів... політехнізація... Після зйомок працюють... — шепоче Ява.
— Мабуть, — погоджуюсь я.
Глянули праворуч — стоять підряд кольорові щити (як ото гасла на шосе), і на тих щитах написані різні хороші слова про те, що мистецтво належить народові, що з усіх мистецтв найважливішим є кіно, що працівники мистецтва передусім мають бути чесними та багато іншого...
І між тим іншим були такі слова:
"В людині має бути все прекрасне: і обличчя, і одяг, і душа, і думки". А. Чехов.
Я зітхнув. З усього в мене тільки, може, думки й лишилися (та й то хтознаі). Обличчя наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душі — чужий годинник... Лише в думках своїх я був дуже хороший і прагнув до вчинків прекрасних і благородних. Та людству про це було невідомо.
Ми вилізли з машини і слідом за Максимом Валер'яновичем пішли до дверей кіностудії. Ого! Які інтересні двері! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплаві (тільки "на попа" поставлене!). Штовхнеш одні двері, а другі вже тебе доганяють і по спині луплять. Хороші двері!
Проштовхнули нас двері всередину. Ява одразу у себе носом потяг і скривився. Я теж. Лікарнею пахло. Біля самісіньких дверей кіностудії пахло лікарнею. "Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров'я діло — кіно робити", — подумав я. А може, просто тому, що одразу ліворуч була студійна амбулаторія.
Ми піднялися по східцях трохи вгору і пішли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кіностудію у книжках (і в Кассіля, і в інших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорі: Петро І ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-небудь римський гладіатор прикурює у Героя Радянського Союзу, яка-небудь морська цариця розказує простій колгоспниці про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в універмазі.
І нам кортіло побачити все це... Ми озиралися на всі боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнісінькі дядьки й тітки у звичайнісіньких костюмах (іноді у спецівках, як на фабриці) — і ніяких гладіаторів і царів не було й близько.
Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цікавих зйомок на студії не було! Не пощастило нам!
Аж раптом...
— О! О! — штурхонув мене в бік Ява. По коридору назустріч нам ішов дядько в зеленому військовому кашкеті, у гімнастерці, з портупеєю... Високий, ставний, із суворим обличчям...
— По-моєму, Кадочников... У ролі партизана... — шепнув Ява.
Побачивши Максима Валер'яновича, військовий привітно всміхнувся і козирнув. Максим Валер'яиович теж усміхнувся, вітаючись. Коли ми розминулись, я одважився і спитав Максима Валер'яновича:
— А... хто то? Як його прізвище?
— Петренко, — трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович. — Хороший чоловік... Пожежник... Відповідав на студії за пожежну охорону...
Тю!..
— Якісь пожежники пішли... неінтересні... Навіть касок не носять... — ховаючи очі, буркнув Ява.
Довго ми крокували вузьким, напівтемним коридором. І майже всі, хто нам зустрічався (а людей у коридорі товкучилося, мов на Хрещатику), віталися з Максимом Валер'яновичем, — ну прямо, як у селі, "драстуйте" на кожному кроці.
Нарешті Максим Валер'янович зупинився біля дверей, на яких висіла табличка: "Зйомочна група "Поцілуйте мене, друзі!". За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кімната людей, які кричать і сваряться між собою. Але коли Максим Валер'янович розчинив двері і ми зайшли, виявилося, що в кімнаті всього лише один чоловік. Років за п'ятдесят, але кремезний, міцний, з величезною копицею чорного волосся на голові, він сидів на столі і, не змовкаючи ні на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:
— Ви мені, понімаєте, зйомку зриваєте, понімаєте... Що ви мені вчора обіцяли? Ви мені, понімаєте, обіцяли сонячну малохмарну погоду без опадів! А дали що? Що ви мені дали, понімаєте? Погляньте у вікно! — він тицьнув рукою у вікно. — У вас є вікно? Подивіться, понімаєте! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадів! Опади і ніякого, понімаєте, сонця.
Справді, небо затягло хмарами і накрапав дощ. Я усміхнувся. Мовою він дуже нагадував мого батька. Мій батько теж без отого "понімаєте" двох слів сказати не міг. Інтересно — живуть же цей у місті, той у селі, один одного зроду не бачили, а балакають, як рідні брати.
— Безобразіє, понімаєте... — востаннє лайнувся він, скочив зі столу, рвучко обняв і поцілував Максима Валер'яновича: — Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими... як їх... з... віщунами погоди..
— Синоптиками? — усміхнувся Максим Валер'янович.
— Да-да... Синоптиками... Оракули чортові, понімаєте... — він посварився пальцем на телефон. — Не вмієте, так хоч голову не дуріть! У мене, понімаєте, Юлю післязавтра "Ленфільм" забирає. Уже квиток на літак є, а я ще натуру не зняв через них... через оці, понімаєте, опади. Доведеться сьогодні знову знімати павільйон... Всі уже там... Побігли... швиденько ..
— Та ось тут у хлопців одна справа — почав було Максим Валер'янович, але "Поцілуйте мене, друзі'" дуже чемно перебив його:
—— Вибачте, дорогий... потім потім, — він благальне притиснув руки до грудей і схилив голову. — Після зйомки... Всі справи після зйомки... Найневідкладніша справа зараз — зйомка... Швиденько на майданчик... На майданчик! І ви теж... Я вас запрошую, дорогі мої, — звернувся він до нас. — Тільки, звичайно, щоб тихо, понімаєте, щоб .. не той, понімаєте...
Максим Валер'янович весело глянув на нас: