З за куреня лунали добре чутні голоси Книша и Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сиділи біля вогнища — курився синій димок ..
— Нехорошо це... — докірливо говорив Бурмило — Нехорошо...
— Цить уже — "нехорошо!" Моральний кодекс найшовся мені! А ятери вночі хто ставить?
— Та що ти! Двієчко ятерків якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!
— Нічого-нічого! За це теж Радянська власть по голівці не гладить.
— Але ж... Так то ж зовсім інше...
— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мішайся! Щоб я тебе тут і не бачив! Сьогодні вночі я це зроблю — й квит! І дивись мені!
— Та гаразд уже! Тільки хоч зараз іди звідси, бо понаїдуть оті юннати з стариком! Кому це нужно!..
Я схопився за весло.
— Гребімо звідси — він зараз пливтиме.
Добре, що човни наші в обидва боки однакові — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — і заднім ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. І тільки вже як добряче замаскували човна в очеретах попід берегом свого острова — одхекались і прийшли до тями.
Так он воно що! Значить, то вночі Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного.
Але що ж сьогодні вночі робитиме Книш на Високому острові?! Що навіть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!
— А може, він хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.
— А він хіба секретний?
— А що ж ти думав, може, й секретний .. В усякому разі, крім глобулусу, на цьому острові красти нічого. Не жабів же.
Невже глобулус?..
І раптом я згадав...
Це було місяців півтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти підвезти їй кошики.
Базар у нас у райцентрі, дванадцять кілометрів від села. Раніше туди човнами по річці їздили. А тепер більше на велосипедах. Швидше.
Поїхали ми. Мама на "Україні", я на своєму "Орльонку". Не люблю я базарів, та що поробиш.
Одвіз я кошики, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насіння, сушені трави та різні "спеції". На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.
Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:
— А кому льобулі. кому льобулі? Двадцять копійок пучечок! Кому льобулі? Чиста льобуля! Сто процентів вітамінів! Усі вітаміни! А! Б! В! Г! Д! Більш не купите ніде! Навались, у кою гроші завелись.
Її оточують покупці. Торгівля йде повним ходом.
— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якійсь молодиці. — Од бешихи крепко домагає... Од перестріту... Од... — шепче щось молодиці на вухо.
— Ну?! — здивовано-радісно каже молодиця, — Дайте три пучечки.
— Уступили б трохи, тьотю... Дорого, — торгується інша молодиця.
— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше... — і вже Книшиха замакітрює голову якійсь літній дачниці. — Можна й у борщ... Смакота! Беріть, дама, не пошкодуєте. Чоловік вам ноги цілуватиме!
І знову завелася дзвінкоголосо:
— Ану — водорість! Цілюща водорість для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їжа космонавтів! — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича.— Тридцять копійок пучок! Український женьшень!
Покупці посміхалися, але брали.
Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справді водорості. Але те, що це не глобулус, і сумніву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мікроскопічна одноклітинна водорість, і мати такий вигляд не міг аж ніяк.
Розказав я тоді про це Яві, подивувалися ми заповзятливості й базарному талантові Книшихи ("От людей обдурює зміюка!"), а потім і забули. Чим тільки не торгують на тих базарах! Це ж тобі не в магазині.
А тепер я згадав. Може, й справді Книш на глобулус зазіхає.
— В усякому разі, — рішуче сказав Кукурузо, — ти собі як хочеш, а я сьогодні вночі...
Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня:
Пусть всегда будет солнце,
Пусть всегда будет небо,
Пусть всегда будет мама,
Пусть всегда буду я!
РОЗДІЛ XVIII
Несподівані Ігор, Валька та інші
Голоси були хлоп'ячі й дівчачі — бадьорі піонерські голоси. Здавалося, що плавнями просто по воді й болоту крокує через очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потім рвонулися й побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили — заважав очерет.
Ми швидко видряпалися на стару вербу, під якою стояв курінь. Це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебіді, білі човни. У човнах сиділи піонери — в білих майках, у білих панамках, з червоними галстуками. В першому човні стояв на весь зріст стрункий високий юнак у білих штанях, без майки, але теж з червоним піонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Під бронзовою шкірою його випиналися могутні мускули. Здавалося, цей юнак зійшов просто з фізкультурного плаката "Готуйся на значок ГПО!"
Та от пісня скінчилася, і вожатий вигукнув:
— Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився він до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидів на кормі.
— Тільки так! — дуже серйозно відповів хлопець. Всі чомусь засміялися.
— Тоді держіть курс на острів, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.
— Тільки так! — повторив хлопець, і знову всі засміялися.
Але на хлопця це не справило ніякого враження. Він і бровою не повів.
Один за одним човни пристали до берега. І враз острів ніби перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у воді, хтось ловив сачком метеликів. Серед піонерів ми побачили й кількох васюківських юннатів, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи ні. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:
— О! Дивіться! Тут хтось живе!
Всі збіглися до неї. Підійшов і вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик.