— Хто? Кого?
— Галину Сидорівну! Вчительку нашу!
— Хто?
— Лейтенант.
— Тю! Що вона — військовий об'єкт, чи що? Який лейтенант?
— Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфібії їздив.
— Він що — здурів?
— Закохався! А ти знаєш, які в них звичаї? "Кавказьку полонянку" пригадуєш? Сподобається такому дівчина, він її хапає, зв'язує, на коня і — в гори!.. Пойняв?
— А звідки ти взяв? Розкажи толком!
— Чув! На власні вуха чув! Розумієш, почався обід, усі порозходились. І я вже збирався... Коли бачу, той грузин біля нашої Галини Сидорівни крутиться і щось їй нашіптує, а вона одмахується сердито і хоче йти, а він їй дорогу перепиняє. Це на подвір'ї у Мазуренків, за хатою, там, де груша напівусохла, знаєш. Ну, я сховався на городі в кукурудзі, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: "Ну одійди, ну одійди, я тебе прошу!" А він: "Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понімаєш, да! Вкраду!" Вона щось йому сказала, я не почув, а він: "Сегодня в одинадцать, після відбою". А вона як вирветься, як побіжить. Він рукою тільки так — мах! — роздратовано і не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очі — як у вовка просто — зеленим вогнем палають... От!
— Ти диви — знизав я плечима. — А такий вроді добрячий дядько. Хлопця Пашківського урятував... І взагалі...
— Просто відчайдушний. А бачиш — дикий чоловік. Від такого усього можна чекати. Ще й заріже. В них у всіх кинджали, ти ж знаєш.
Мене враз огорнула гаряча хвиля рішучості. Після стількох днів вимушеної бездіяльності і нудьги душа моя прагла гострих відчуттів і дії.
— Треба рятувати! — твердо сказав я.
— Самим? — недовірливо глянув на мене Павлуша. — А чи посилимо?
— А чого там! Візьмемо добрячі дриняки, а як що, такий галас здіймемо — все село збіжиться. Ніде він не дінеться!
— А тебе ж з дому не випустять так пізно. Ти ж іще хворий вважаєшся.
— Та.який там хворий! Сьогодні останній день. Я, знаєш, до тебе в гості піду, а потім ти мене вийдеш провести, і ми — фіть!
Мені аж самому весело стало, як я здорово придумав.
Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечері з будівництва, зайде до мене і запросить до себе, а я зарані приготую добрячі замашні бойові дрини і сховаю в саду під парканом.
По тому Павлуша побіг швиденько пообідати — боявся, щоб на будівництві не подумали, що він сачкує. А я зразу пішов у ліщину вирізати палиці.
Про Гребенючку я Павлуші так нічого й не сказав. Не хотілося псувати йому настрій. Крім того, у мене майнула думка: "Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно..." Не те, що заодно, а просто він її залякав і примусив допомагати. І всю цю історію з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки він викрадатиме Галину Сидорівну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж він був тоді ввечері у вчительчиному саду. І він знає, що ми з Павлушею такі хлопці, що... І якраз сьогодні, коли він збирається викрасти Галину Сидорівну, Гребенючка вивісила на щоглі умовний білий прапорець.
Я довго вибирав у ліщині, але вирізав два таки добрячих дрини.
Обидва з такими балабухами на кінці. Просто тобі справжнісінькі довбні.
Я був сповнений рішучості битися до останнього. Я рвався в бій. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сиділи склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двійки нам ставила, і з класу вигонила, але ж... І ВХАТ разом з нами організовувала (Васюківський художній академічний театр), і в Київ з нами на екскурсію їздила, і співала разом з нами, і взагалі...
Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б і пальцем не ворухнув. Або математичку Ірину Самсонівну. Будь ласка, крадіть, на здоров'ячко! Ще спасибі сказав би. Ще допоміг би зв'язувати... А Галину Сидорівну — ні! Не дозволю! Голови не пожалію!
За обідом я з'їв здоровеннецький шмат м'яса — з півкгло, не менше. А на картоплю навіть і не глянув. Дід тільки крякнув, дивлячись на те. Але я на дідове крякання не зважив. Що мені його крякання, як мені сили були потрібні. А на картоплі сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всі знають.
Увечері ніяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пішов до нього, ми до пів на одинадцяту грали з ним у шашки, а потім він пішов мене провести. Ми забрали дриняки і подалися до Галини Сидорівни. Зайшли, звісно, не з вулиці, а від тієї стежки за городами, якою я тоді на велосипеді їхав.
Пробралися в сад і зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе від мене ховався. І як я тоді не втямив, що то він! На стежці ж навіть слід від мотоцикла був... Кущі смородини, де ми сиділи, були трохи на узгір'ї, і звідси добре видно було і сад, і двір, і вчительчину хату.
Ми бачили, як Галина Сидорівна двічі виходила у двір, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погріб. І щось не видно було, щоб вона хвилювалася.
— Слухай, — прошепотів я Павлуші. — Може, ти наплутав? Може, він сьогодні не крастиме?
Тільки-но я це прошепотів, як на стежці почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного і завмерли.
Мотоцикл чмихнув і замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.
"Конспірація! — подумав я. — А що, і я б так зробив".
За якийсь час на стежці з'явилась постать лейтенанта. Він рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька.
Пройшов повз нас, став біля крайньої з двору яблуні і раптом затьохкав по солов'їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжній соловейко.
Рипнули двері. З хати вийшла Галина Сидорівна. От ду... От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так...
Він почав їй щось тихо, але запальпо доводити, потім раптом схопив за руку.
— Пусти! — рвонулася вона.
Ну, все! Треба рятувати!
Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущів і кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.
Він випустив руку Галини Сидорівни і, мов дерево на лісозаготівлі, упав.
— Тікайте! — гукнув я щосили Галині Сидорівні.
І...
І тут сталося неймовірне.
Замість того щоб тікати, вона кинулася до лейтенанта, впала біля нього навколішки і обхопила руками. І закричала одчайдушне:
— Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!
Я не бачив у темряві, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.