Коли я й так не міг завжди дочекатися приходу Павлуші, то ви собі уявляєте, з яким нетерпінням чекав я його зараз!
І, почувши у дворі його голос, я аж підскочив на ліжку, Він завжди ще у дворі гукав на повний голос: "Яво-о! Го-го!" — сповіщаючи, що уже йде.
Павлуша вбіг у хату захеканий, розчервонілий і вже з порога почав збуджено:
— Старик! Тільки що Пашківський погріб одкопували. Не віриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували — свіжісінькі, наче вчора зварені. А більше тижня минуло. Скажи! Корисні копалини — вареники з вишнями! Викопані допотопні вареники з вишнями! Га? Сила! Головне — як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щільна і... Тільки трохи зверху підмочені, а внизу — абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що — погано себе почуваєш?
— Та ні, — хитнув я головою. Я вирішив не відкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.
— Павлушо, — я пильно глянув йому в очі, — ти мені друг, скажи чесно?
— Ти що? Друг, звичайно.
— Скажи, а ти міг би... сісти разом зі мною в тюрму?
— Тю! — він розгублено усміхнувся. — Ти що — сільмаг обікрав?
— Ні, без жартів скажи — міг би?
Він насупив брови.
— Міг би... Ти ж знаєш.
— Ну, тоді на, читай, — і я простягнув йому листа.
Поки він читав, я не зводив з нього очей. Він спершу зблід, потім почервонів, далі почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звів на мене очі й зітхнув:
— Так... "Г. П. Г." Значить, і тобі... Нічого не розумію...
— А тобі, виходить, теж? І мовчав...
Павлуша винувато знизав плечима:
— Ну, коли б же я міг сказати! Раніше — сам знаєш.. А потім ти захворів, тобі ж хвилюватися не можна, так що ..
— Не можна хвилюватися? Мені дуже прекрасно можна хвилюватися! Мені навіть треба хвилюватися! Мені не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю... Ану розказуй! — Я рвучко сів на ліжку, щоки в мене горіли. Я й справді відчув якийсь раптовий прилив сил, енергії і бадьорості.
— Ну що... Ну, іду я якось вулицею, раптом назустріч мені офіцер на мотоциклі. Спинився "Павлуша, — питає, — Завгородній?" І простягає конверт. І як газоне — тільки я його і бачив. У шоломі, в окулярах — обличчя не розгледиш.
— Точно!
— Ну, розгорнув я листа. "Дорогий друже... секретна справа... треба прийти у Вовчий ліс до дота... в амбразурі інструкція".
— В розколині над амбразурою.
— Точно.
— Ао котрій годині?
— О двадцятій нуль-нуль.
— А мені о дев'ятнадцятій.
— Бачиш. Отже, вони не хотіли, щоб ми зустрілися. Ну, й ти був?
— Аякже. Тільки давай спершу ти.
— Ну, значить, під'їхав я до доту, тільки туди, а мене — цоп! — за шкірки. Солдат Митя Іванов, знаєш. "Куди, — каже, — оп'ять лізеш. Зовсім здурів, чи що?" Ну, тепер я розумію, що це ж ти, певно, туди переді мною проривавсь, а тоді я здивувався, чого це він "оп'ять" каже. Ну, та не це мене найбільш здивувало, а те, що я ніяк до амбразури дістатися не міг. Самі писали: "Прийди", — і самі ж вартового поставили, не пускають. До речі, на дорозі й мотоцикл стояв, і у кущах, крім Миті Іванова, ще хтось був, чи не той, що мені листа передавав... Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого мені голову морочите. "Ах так, — на повний голос крикнув. — Не пускаєте, то я додому пішов. Чуєте, додому! Раз так!" І тут із кущів голос: "Правильно!" Ну, думаю, раз так — бувайте здоровенькі! — сів на велосипед і поїхав...
— І що — і все? Більше нічого не було?
— Та почекай! Наступного дня пішов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свій альбом — а там лист. Знову Г. П. Г — "Операція переноситься... не хвилюй ся... слідкуй за щоглою біля школи... Коли з'явиться білий прапорець — приходь того дня у Вовчий ліс до доту..."
— І знову о двадцятій нуль-нуль?
— Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми наші зберігаються в школі, додому ми їх не забираємо. Після кожного заняття староста збирає і Анатолій Дмитрович замикає їх у шафу. Як міг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не інакше, як хтось уночі заліз у школу, підібрав ключа до шафи і підклав. Але ж школа влітку на замку і баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка — муха в неї не пролетить. Просто не знаю.
— Ну, це все дрібниці. Як треба, то й бабу Марусю присплять, і ключа будь-якого підберуть... Це не штука.
— Ну, а в тебе ж що?
— Ну, а в мене... — І я докладно розповів Павлуші про все, що трапилося зі мною: і про лист, і про "екскурсію" до військових таборів, і про розмову по телефону.
— Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? — спитав Павлуша, коли я кінчив.
— Я, звісно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з військовою справою. Я вже думав може, щось там у них зіпсувалося у якійсь гарматі чи в ракеті, куди дорослий пролізти ніяк не може, і треба хлопчака.
— Хтозна, може... — насупив брови Павлуша. — А чого ж тоді і до тебе, і до мене? І на різний час?
— Хіба я знаю... — знизав я плечима. — Мабуть, хтось із нас основний, а хтось дублер. Знаєш, і в космонавтів же завжди дублери, і, певне, в таких справах...
— Могло буть, — зітхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер.
— Чого це!
— Ну, тобі ж на годину раніше призначають.
— Ну й що! Це нічого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душі думав, що основний таки я, бо справді, чого б це дублерові призначали на годину раніше, ніж основному. Так і є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б і неблагородно, і нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати...
— А тепер, після моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! — сказав я ніби для того, щоб заспокоїти Павлушу. І раптом я усвідомив те, що сказав, і аж похолов. А справді! Який же я основний після такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо і в дублери не попаду!
Я нервово засовався на ліжку. Ні! Ні! Я таки почуваю себе краще. Значно. От і сила в руках з'явилася. Можу вже підтягнутися, узявшись за спинку ліжка. А позавчора ж не міг зовсім. Нічого, нічого! Все буде гаразд... Коли ніщо не перешкодить.
— А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу.