— Та дідько з нею. Як нога?
Нога біля кісточки страшенно боліла, не можна було доторкнутися, не те, що стати. І буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:
— Та нічого, пройде. Заживе, як на собаці...
Але Павлуша по моєму обличчю бачив, що з ногою негаразд.
— Поїхали, — рішуче сказав він і взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша підвівся і почав гребти навстоячки. У нас майже всі на плоскодонках так гребуть. І весло для цього робиться спеціально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанці. А це була плоскодонка. І я б зараз гребти не зміг. Біль у нозі не припинявся. Він оддавав навіть у серце. "Невже зламав?" — з тривогою подумав я.
Вже зовсім розвиднялось. Туман рідшав, і стало видно жвавий рух на затопленій вулиці. Між хат, повіток і садків снували бронетранспортери, десь далі в глиб села гурчали тягачі й машини, розтягаючи завали й те, що було на їхньому шляху. І всюди майоріли зелені солдатські гімнастерки. Чим ближче ми підпливали, тим більше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. І ніхто не сидів склавши руки. Всі щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.
Он Галина Сидорівна у спортивному костюмі промайнула на горищі хати. А там дід Салимон. А он хлопці — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, і в кожного в руках по дві курки. А обличчя такі геройські, що куди там...
А я . Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старі й малі, допомагають потерпілим — зламати ногу' Так було безглуздо, що я мало не плакав І як я доберуся додоіму?
Ну, довезе мене Павлуша на човні до сухого, а далі як? На одній нозі стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хіба до мене зараз! Ще зі мною возитися. І тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свій. Це ж він на триста п'ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його і скинули разом з домашнім скарбом баби Мокрини. Не те, що я боюсь, щоб не пропав. Не пропаде він. Нічого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, і Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так...
Тільки я встиг подумати це, як побачив, що назустріч нам суне триста п'ятдесят перший, і старший лейтенант Пайчадзе махає мені рукою.
— Гей, забери своє добро!
Бронетранспортер був уже порожній.
"Як швидко вони обернулися, молодці!", — подумав я. Порівнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись через борт, спустив у човна велосипед.
— Держи свою тачку, да, — він підморгнув мені й усміхнувся.
— Спасибі, — сказав я й усміхнувся у відповідь. Хоч мені було зовсім не до сміху, бо, опускаючи велосипед, він зачепив мене колесом по нозі і так заболіло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотів, щоб солдати знали про мою ногу. Тільки тепер я роздивився, які вони всі втомлені, змучені. Очі у всіх червоні, губи обвітрені, потріскані, на щоках, три дні не голених, брудна щетина. Вони ж ото тільки-тільки були лягли відпочити після триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, ці зовсім молоді ще солдати. І мені було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля. І я хотів, щоб вони швидше од'їхали, щоб нічого не помітили.
Пайчадзе кинув мені ватник, чоботи і сказав:
— Вдягни, бо ти оно синій, як пуп... Поєхалі! Разворачивай тачку і давай он до тієї хати!
Останні слова були сказані вже водієві. Все в того Пайчадзе було "тачка": і велосипед, і бронетранспортер. Але чимось мені це подобалося, щось у цьому було симпатичне. Може, тому, що сам він був страшенно симпатичний, з отих хлопців, які в іграх завжди бувають Щорсами і Чапаевими. І командував він солдатами по хлоп'ячому просто, без начальницького тону. І я подумав, що як мені коли-небудь у житті доведеться командувати, я буду командувати саме отак.
Триста п'ятдесят перший од'їхав.
Через якусь хвилину човен черкнув дном об землю.
Про велосипед Павлуша додумався сам, не довелося йому й говорити.
— Сідай на багажник, — сказав він, ставлячи велосипед біля човна.
Тримаючи за кермо, він довів велосипеда до сухого, а вже там сів у сідло.
Павлуша довіз мене додому швидко і без всяких пригод. Ніхто на нас і уваги не звернув. У нас часто так їздягь, особливо хлопці — один педалі крутить, а другий на багажнику, розставивши ноги, сидить.
Дома в нас не було нікого. Навіть Яришка, певно, прокинулась і побігла кудись.
Павлуша допоміг мені зашкандибати в хату, потім допоміг перевдягтись у сухе. Сам я й штанів, мабуть, не скинув би. Нога вже була, як колода, і Павлуші довелося тягнути ліву холошу хвилин з п'ять — обережненько, по сантиметру, бо так боліло, що я не міг не стогнати.
Поклавши мене в ліжко, Павлуша сказав:
— Лежи, я по медичку мотону.
Лікарні в нашому селі не було. Лікарня була у Дідівщині. А в нас — тільки фельдшериця Люба Антонівна, яку всі звали "медичка". Проте наша медичка важила більше, ніж уся дідівщинська лікарня. Така вона була тямуща у справі зцілення хворих. І за складних випадків лікарі кликали її на консиліум.
Була вона невисока на зріст, але огрядненька, як то кажуть, натоптувана, і дуже моторна, незважаючи на свої п'ятдесят з гаком. До хворого вона не йшла, а просто-таки бігла, і той, хто приходив її викликать, завжди відставав.
Але хіба її зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стільки людей затопило, певно ж, не одному лікарська поміч потрібна! Чи до моєї ноги їй заразі
— Не треба. Не ходи, — сказав я.
— Та ну тебе, — махнув він рукою і побіг.
Я лежав, і мене тіпало.
Все тіло моє, всю шкіру з голови до п'ят трусила дрібна трясця. Поверх ковдри я вкрився ще дідовим кожухом, але тільки вагу відчував, а зігрітися не міг. Головне, що я не міг рухатися, бо кожен рух струмом бив мені в ногу, вавдаючи гострого болю. І ця безсила, безпомічна нерухомість була гірша за все.
Ціле село, від сопливих дітлахів до найстарезніших дідів, було там, діяло, щось робило. А я один лежав і лічив мух на стелі. І було мені кепсько, як ніколи.
А що буде, як прийдуть мати, батько і дід! Навіть думати не хотілося. Перше, що скаже мати: "Я ж казала! Я ж казала!" І нічого їй не заперечиш, справді, вона казала...