— Якби я щоразу до сусідів зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла відстоювати. Ходімо!
Вона дала мені серпа, сама взяла сокиру, засвітила ліхтарика і сміливо рушила вперед. Вона була відчайдушна й рішуча, наша Галина Сидорівна. І я мимохіть замилувався нею.
— Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвінко промовила вона, круглою плямкою світла обмацуючи дерева.
— Отам у кущах, — відказав я.
Промінь висвітлив кущі. Там не було нікого.
Ми пройшли весь садок. Але нічого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє "до вас дядько Петро і дядько Микола", одразу дременув.
— От бачиш — нема, — весело сказала Галина Сидорів на. — Це тобі здалося. Мені в темряві завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.
— Та бачив, ну, слово честі, бачив! — Мені було досадно, що вчителька не вірить.
— Ну, може, може, — заспокоїла вона мене. — Виходить, утік. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотілося... Добре, що матері нема, пішла до тітки. Перелякалася б до смерті. Ну, спасибі тобі, захиснику мій.
Вона скуйовдила мені волосся і ніжно провела рукою по щоці. Від її руки війнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумів. І було приємно відчувати дотик її руки і чогось соромно від цієї приємності.
— Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємність одразу зникла.
— Не знаю, — буркнув я. — Ну, я піду. До побачення.
— До побачення. Шкода. Так добре ви дружили... Я нічого не відказав. Мовчки вийшов з двору, сів на велосипед і поїхав.
І так мені було темно на душі, темніше за глупу ніч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, і генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку від командування. А я... Навіть Галина Сидорівна не повірила мені, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирішила, що мені привиділося, і дякувала просто так, для годиться, із ввічливості. Я ж бачив. І по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене... Ну і хай! Хай її обкрадають, раз так.
І така мене байдужість охопила до всього па світі, що репни зараз земля, як стиглий кавун, і розлетися на шмаття — я б і оком не моргнув.
РОЗДІЛ XVII
Мене викликають до телефону. "Розслідування футбольної баталії".Нове Гребенюччине плаття. Зіпсований настрій
На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не міг заснути—скільки ж переживань на мене навалилося.
Прокинувсь я від того, що мене торсав за плече дід:
— Вставай, діячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.
Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову і пробубонів сонно:
— Не займайте, діду! Я сплю... Я спати хочу...
Але дідова рука безжально стягла з мене ковдру:
— Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сільраду кличуть. Швиденько, ну!
Я вмить підхопився й сів на ліжку, кліпаючи очима:
— Га? Що? Хто?
— Та хто ж його зна! Чоловік якийсь. Із Дідівщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Біжи мерщій, бо сільрадівський телефон займаєш.
Я вскочив у штани й вилетів на вулицю.
Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лічені секунди пролопотів вулицею від нашої хати до сільради.
Влетів у сільраду і зопалу пробіг повз телефон аж у другу кімнату.
— Стій! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сільради Спиридон Халабуда. — Поганяй назад! Отут-о!
Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха і гукнув щосили:
— Алло!
— Драстуй! — почув я у трубці басовитий чоловічий голос. — Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — інспектор райвно Федорищенко. Просив під'їхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти Чому ч тобою? Бо знає і поважає твою маму-депутата і вважає, що син такої матері скаже все чесно і об'єктивно. Зрозумів? Запам'ятав? Федорищенко.Інспектор райвно.
— Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко, — сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота від цікавості роззявив, дивлячись на мене. Такого й справді не бувало, щоб у сільраду до телефону викликали учня, пацана.
— Тепер слухай, — вів далі басовитий голос (він говорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово). — Вчора ти не зміг дістати інструкцію. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операція на один-два дні відкладається. Слідкуй за щоглою біля школи. Коли на щоглі з'явиться білий прапорець, у той день о дев'ятнадцятій нуль-нуль підеш до амбразури за інструкцією. Ясно?
— Ясно! Ясно! — тепла хвиля радості прокотилася по всьому моєму тілу і хлюпнула-залоскотала під горлом. Значить, не відхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! І так мені не хотілось вішати зараз трубку, так хотілося ще поговорити, спитати щось.
— Слухайте! — І голос у мене зірвався. — Слухайте, а... а... — я не знав, що сказати, — а... а .. а як вас по батькові?
— Тю! — він затнувся і раптом розсміявсь. — От! Я й сам це знаю, як ім'я та по батькові того Федорищенка, да. А нащо тобі? Обійдеться й так.
Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей і прислухався до кожного слова. Я зрозумів, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.
— Ага, спасибі, тепер знатиму — сказав я, удаючи перед Халабудою, ніби дістав відповідь на своє запитання. Той, на тому кінці дроту, все зрозумів.
— Молодець, — сказав він. — Ну, добре. Тоді все. А у Дідівщину таки з'їздь на півгодинки, щоб не викликати підозри. Ну, бувай здоров!
— Ага, зараз поїду. До побачення, — я поклав трубку. В голові у мене якось дивно гуло й дзвеніло.
— Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда.
— Інспектор райвно. Просив приїхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти.
— А-а .. я його, здається, знаю, — поважно прогугнявив Халабуда. — Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю...
Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керівними працівниками району. І хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка він таки не знає, я стривожився — а що, як він десь чув його ім'я та по батькові і зараз мене спитає. І я, удавши, ніби мені треба поспішати, швиденько попрощавсь і побіг.