Тополенька моя в червоній косинці

Сторінка 9 з 26

Чингіз Айтматов

беркут на зльоті, і стоїть, вчепившись за кабіну. Глянув на його обличчя, спокійне, наче з каменю вирізьблене, краплі води збігають по щоках, по вусах — і на душі легше.

Нам залишався ще один великий підйом, і тоді все, перемога за нами. В цей момент Байтемір пригнувся до віконця:

— Обережніше, машина попереду! Звертай трохи вправо.

Я звернув праворуч. З гори спускалася вантажна машина — Джантаєва! Ну, думаю, перепаде мені від інженера по безпеці: пробовкнеться Джантай як пити дати. Він усе ближче й ближче. Вперся руками в баранку, мчить униз, дивиться спідлоба. Машини пішли впритул, рукою дістати. Коли порівнялися, Джантай відсахнувся од віконця і докірливо похитав головою в рудому лисячому малахаї. "Чорт з тобою,— подумав я,— плещи язиком, коли охота".

Вибралися на підйом, внизу крутий спуск, далі положиста дорога і заворот до садиби дорожньої дільниці. Туди я й завернув. Усе-таки притяг! Вимкнув мотор і нічого не чую. Здається мені, що не я оглух, а природа оніміла. Ані звука. Виповз я з кабіни, присів на підніжку. Задихаюся, весь вимотався, та й повітря розріджене на перевалі. Байтемір підбіг, накинув на мене фуфайку, шапку насунув на голову. Спотикаючись, причвалав шофер з тієї машини, блідий, мовчазний. Сів передо мною навпочіпки, простягнув пачку сигарет. Я взяв сигарету, а рука тремтить. Ми всі закурили, отямилися. В мені знову забуяла ця проклята дика сила.

— Ага! — гаркнув я.— Бачив? — і як плеснув шофера по плечу, він так і присів. Потім ми всі троє схопилися на ноги і давай дубасити один одного по спинах, по плечах, а самі регочемо, вигукуємо якісь нісенітниці, щось радісне...

Нарешті заспокоїлися, закурили по другій. Я одягся, глянув на годинника, спохватився:

— Ну, мені пора! Байтемір нахмурився:

— Ні, заходь у дім до мене, гостем будеш! А у мене часу ані хвилинки.

— Спасибі! — подякував я.— Не можу. Додому хочу заскочити, дружина чекає.

— А може, залишишся? Розіп'ємо пляшечку! — почав умовляти мене мій новий друг-шофер.

— Облиш! — перебив його Байтемір.— Дружина чекає. Як же тебе звати?

— Ільяс.

— їдь собі, Ільясе. Спасибі тобі, виручив.

Байтемір провів мене на підніжці до самої дороги, мовчки потиснув руку, сплигнув.

Виїждясаючи на гору, я виглянув з кабіни. Байтемір все ще стояв на дорозі. Шапку він зім'яв у руці і думав про щось, понуривши голову.

От і все.

Аселі я докладно не розповідав. Сказав тільки, що допомагав людям на дорозі, через те й затримався. Я нічого не приховував від дружини, але про таке розказати не наважився. Вона й без того завясди турбувалася за мене. Та я й зовсім не збирався повторяти отакі штуки. Трапилося раз у житті, помірявся силою з Долоном, і досить. Але я забув би про це на другий же день, коли б не захворів, повертаючись назад, застудився я тоді. Ледве добувся додому — і одразу зліг. Не пам'ятаю, що зі мною було, все верзлася, начебто тягну на буксирі машину по Долону. Гаряча заметіль обпалює мені лице, і так тяжко мені, дихати нема чим, баранка наче з вати, крутону, а вона мнеться в руках. Попереду перевал — кінця-краю не видно, машина задерлася радіатором до неба, дереться нагору, реве, зривається з кручі... Видно, це був "перевал" хвороби. Подолав я його на третій день, на поправку пішло. Пролежав ще днів зо два, почуваю себе добре, хотів був уже встати, та Асель аніяк не дозволяє, примусила мене повалятися в ліжку. Придивився я до неї та й думаю: чи я хворів, чи вона була хвора? Не пізнаю, так вимучилася, попід очима сині круги, змарніла, вітер дмухне — з ніг зіб'є. Та ще й дитина на руках. Ні, вирішив я, так далі не можна. Не маю права дурня строїти. Треба їй відпочити. Підвівся я з ліжка, почав одягатись.

— Асель! — стиха покликав я: синаш спав.— Домовляйся з сусідами, щоб Самата доглянули, ми до кіно підемо.

Вона підбігла до ліжка, повалила мене на подушку, дивиться, немов уперше бачить, намагається стримати сльози, та вони блищать на віях, і губи тіпаються. Асель уткнулася лицем мені в груди, заплакала.

— Що з тобою, Асель? Чого ти? — розгубився я.

— Та так, рада, що ти одужав.

— І я радий, але навіщо так хвилюватись? Ну, захворів трохи, зате дома з тобою побув, з Саматом досхочу побавився.— А син уже повзав, ходити збирався, найпотішніший вік.— Якщо хочеш знати, я не від того, щоб ще так похворіти! — пожартував я.

7ІІ

— Та ну тебе! Не хочу! — розсердилася Асель.

Якраз проснувся синаш. Вона принесла його ще тепленького після сну. І почали ми вовтузитися втрьох, лежимо на ліжку, пустуємо, а Самат, мов те ведмежатко, повзає туди-сюди, топче нас.

— Ось бач, як добре!—каясу я.— А ти?! От поїдемо скоро до твоїх старих в аїл. Хай спробують не простити. Побачать, який у нас Самат, аж замилуються, все забудуть.

Так, був у нас намір поїхати до аїлу повинитися, як належить у таких випадках. Зв*сно> батьки її були дуже ображені на нас. Навіть переказали через односельчанина, який приїздив до Нарина, що ніколи не простять дочці її вчинку. Сказали, що й знати нічого не хочуть про наше ишття. Але ми таки надіялися, що все владнається, коли приїдемо до батьків і попросимо простити нас.

Однак треба було спершу відпустку взяти, підготуватися до поїздки: подарунків накупити обов'язково всім родичам. їхати З порожніми руками я не хотів.

Тим часом настала зима. Тянь-шаньська зима сувора, з за-вірюхами, снігопадами, з обвалами в горах. Нам, шоферам, додається турбот, а дорожникам ще більше. У ці дні вони несуть протилавинну службу. В небезпечних місцях, де може статися сніговий обвал, заздалегідь висаджують у повітря лавину і розчищають дорогу. Щоправда, тієї зими було досить спокійно, а може, я просто нічого не помічав, у шофера завжди роботи вистачає. А тоді автобазі несподівано дали ще додаткове завдання. Вірніше, ми, шофери, самі взялися виконати його, і першим я згодився. Я й зараз не жалкую, але звідти, мабуть, і пішли всі мої знегоди. Діло було таке.

Якось увечері повертався я на автобазу. Асель дала невеличкий пакунок для жінки Алібека Джантуріна. Завернув я до їхнього будиночка, посигналив, вийшла Алібекова жінка. Від неї я й дізнався, що робітники з Китаю телеграму надіслали на автобазу, просять швидше перевезти заводське обладнання.