— Далеко їдете?
— Еге ж... далеко! — Він повільно видихнув дим і, помовчавши, додав: — На Памір.
— На Памір? Значить> п0 дорозі— Я в Ош... У відпустку? Чи переводитесь на роботу?
— Та начебто так... Закурите?
Ми разом димили і мовчали. Говорити, здавалося, більше було ні про що. Мій сусід знову задумався. Він сидів, похиливши голову, похитуючись у такт рухові поїзда. Здалося мені, він дуясе змінився відтоді, як я його бачив. Схуд, обличчя змарніло, три різкі, глибокі зморшки на лобі. На обличчі хмурна тінь від зведених до перенісся брів. Несподівано мій супутник невесело посміхнувся і спитав:
— Ви, агаю, мабуть, того разу на мене дуже образилися?
— Коли, щось не пригадаю? — Не хотілося, щоб людині було ніяково передо мною. Але сусід дивився з таким каяттям, що мені довелося признатись. — А-а... отоді... Пусте. Я й забув. Всяко буває в дорозі. А ви все ще пам'ятаєте про це?
— Іншим часом може й забув би, але в той день...
— А що сталося? Чи не аварія?
— Та як сказати, аварії-то не було, тут інше... — мовив він, підшукуючи слова, та потім розсміявся, примусив себе розсміятись. — Зараз я повіз би вас на машині куди завгодно, та тільки тепер я сам ось пасажир...
— Нічого, кінь по одиому сліду тисячу разів ступає, може, ще колись зустрінемося...
— Звичайно, якщо зустрінемось, сам затягну в кабіну! — труснув він головою.
— Отже, домовилися? — поясартував я.
— Даю обіцянку, агаю! — відповів він, повеселівши.
— А все-таки чому ви тоді не взяли мене?
— Чому? — озвався він і одразу похмурнів. Замовк, опустивши очі, пригнувся над цигаркою, люто затягуючись димом. Я зрозумів, що не треба було питати його про це, і розгубився, не Зпаючи, як виправити помилку. Він погасив недокурок в попільничці і пасилу видавив із себе:
— Не міг... Сина катав... Він мене чекав тоді...
— Сина? — здивувався я.
— Справа така... Розумієте... Як би вам пояснити... — Він Знову закурив, стримуючи хвилювання, і раптом твердо, серйозно глянувши мені у вічі, почав говорити про себе.
Так довелося мені вислухати розповідь шофера.
Часу попереду було багато — поїзд іде до Оша майже дві доби. Я не квапив, не перебивав його запитаннями: це добре, коли людина сама все розповідає, заново переяшваючи, роздумуючи, часом замовкаючи на півслові. Але я мусив докласти неабияких Зусиль, щоб не втручатися в його оповідь, бо завдяки нагоді і своїй непосидющій професії газетяра я вже знав дещо про нього самого і про людей, з якими доля зіткнула цього шофера. Я міг би доповнити його розповідь і багато що пояснити, але вирішив зробити це, вислухавши все до кінця. А потім взагалі роздумав. І вважаю, що зробив правильно. Послухайте розповіді самих героїв цієї повісті.
РОЗПОВІДЬ ШОФЕРА
...Почалося все це зовсім несподівано. В ту пору я щойно повернувся з армії. Слуяшв у моторизованій частині, а перед тим закінчив десятирічку і тел; працював шофером. Сам я з дитячого будинку. Друг мій Алібек Джантурін демобілізувався па рік раніше. Працював на Рибачинській автобазі. Ну, я до нього й приїхав. Ми з Алібеком завжди мріяли попасти на Тянь-Шань або на Памір. Прийняли мене добре. Улаштували в гуртожитку. І навіть $ІЛ дали майже новий, жодної вм'ятини... Треба сказати, машину свою я полюбив, як людину. Беріг її. Хороший випуск. Мотор був потужний. Щоправда, не завжди доводилося навантажувати машину до краю. Дорога самі знаєте яка — Тянь-Шань, одна з найвисокогірніших автотрас у світі: міжгір'я, хребти та перевали. В горах води скільки завгодно, а все одно завжди возиш її з собою. Ви, моя;е, помічали, до кузова в передньому кутку прибита дерев'яна хрестовина, а на ній камера з водою теліпається. Бо мотор на серпантинах перегрівається страшенно. А вантажу везеш не так-то й багато. Я теж спершу прикидав, голову сушив собі, що б його придумати, аби якнайбільше вантажу брати. Але змінити начебто нічого не молена було. Гори є гори.
Роботою я був задоволений. Та й місця подобалися мені. Автобаза біля самого берега Іссик-Кулю. Коли приїздили іноземні туристи й цілі години простоювали мов очманілі на березі озера, я в думці пишався: "Ось, мовляв, який у нас Іссик-Куль! Спро-буй-но знайди ще таку красу..."
У перші дні лише одно ображало мене. Час був гарячий — весна, колгоспи після вересневого Пленуму набирали сили. Завзято вони взялися до справи, а техніки було мало. Частину наших автобазівських машин посилали на допомогу колгоспам. Особливо новаків завжди по колгоспах ганяли. Ну й мене теж. Тільки налагоджусь, було, в рейси по трасі, як знову знімають і гайда по аїлах. Я розумів, що справа ця важлива, потрібна, та все ж таки я шофер, машину жалко було, хвилювався за неї, мовби це не їй, а мені самому доводилося по вибоїнах трястися і місити грязюку на степових дорогах. Таких доріг і уві сні не побачиш....
Так от, їду я якось до колгоспу — шифер віз для нового корівника. Аїл цей у передгір'ї, і дорога тягнеться через степ. Все йшло гаразд, дорога протряхала вже, до аїлу як рукою подати лишилося, і раптом загруз я, переїяїджаючи через якийсь арик. Дорогу тут з весни так збили, покремсали колесами, що верблюд потоне — не знайдеш. Я туди, сюди, по-всякому приладжувався — нічого не виходить. Присмоктала земля машину, і хоч би тобі що, держить, мов кліщами. До того ж з досади я так крутонув руль, що десь заклинило тягу, довелося лізти під машину... Лежу собі там весь у багні, спітнілий, кляну дорогу на всі заставки. Чую, хтось іде. 3НИЗУ мені видно тільки гумові чоботи. Чоботи підійшли, зупинилися навпроти і стоять. Зло взяло мене — кого це принесло і чого тут видивлятися, цирк тутечки, чи що.
— Ану проходь, не стій над душею! — крикнув я з-під машини. Краєм ока помітив поділ плаття, стареньке таке, в гною забруднене. Видно, якась стара баба чекає, щоб підвіз до аїлу. — Проходь собі, бабусю! — попросив я.— Мені ще довго загоряти тут, не діждешся...
Вона мені у відповідь:
— А я не бабуся.
Сказала якось зніяковіло, наче з посмішечкою.
— А хто ж? — здивувався я.
— Дівчина.
— Дівчина? — Я скоса глянув на чоботи, спитав, щоб попустувати: — А гарненька?
Чоботи переступили на місці, зробили крок убік, збираючись іти. Тоді я хутко вибрався з-під машини. Дивлюся, справді стоїть струнка дівчина з суворими нахмуреними бровами, в червоній косинці і великому, батьковому, видно, піджаці, накинутому на пле-'чі. Мовчки дивиться на мене. Я й забув, що сиджу на землі, що сам весь в грязюці і глині.