Спіткнувся на порозі. І серце моє мовби спіткнулось: про Ка-дічу, бач, забув, підвів її!
В коридорі просто в лице мені дивився зі стіни плакат "Блискавка". "Ганьба!" — написано великими літерами, а під цим написом змалювали причеп, покинутий в горах...
Я відвернувся. Обличчя пашіло, як від ляпаса. Увійшов до диспетчерської. Кадіча говорила по телефону. Побачивши мене, повісила трубку.
— На! — кинув я на стіл злополучну путівку.
Кадіча з жалістю глянула на мене. Тільки б, думаю собі, не почала кричати, не заплакала. "Потім десь, не зараз!" — прошу її в думці. І вона зрозуміла, нічого не сказала.
— Гомоніли про це? — стиха спитав я. Кадіча кивнула головою.
— Нічого! — процідив я крізь зуби, намагаючись підбадьорити її.
— Зняли тебе з траси, — сказала вона.
— Зняли? Зовсім? — я криво усміхнувся.
— Хотіли зовсім — на ремонт... та хлопці заступилися... Перевели поки що на внутрішні рейси. ЗаиДи до начальника, викликав.
— Не піду! Нехай самі вирішують, без мене. Жалкувати не буду...
Я вийшов. Понуро поплентався по коридору. Хтось ішов назустріч. Я хотів пройти боком, та Алібек заступив дорогу.
— Ні, ти підожди! — відсунув він мене в куток. Дивлячись у вічі, промовив злим, свистячим шепотом: — Ну, що, герою, довів? Довів, що ти сучий син!
— Хотів як краще, — буркнув я.
— Брешеш! Сам хотів відзначитись. На себе працював. А путящу справу занапастив. Ану спробуй тепер доведи після цього, що можна ходити з причепом! Йолоп! Вискочка!
Можливо, когось іншого ці слова заставили б одуматись, але мені тепер було все одно; нічого не зрозумів я, тільки бачив образу свою. Я вискочка, прагну відзначитися, заробити славу? Та це ж пеправда!
— 0дійди! — відсторонив я Алібека.— Без тебе тоскно. Вийшов на ґанок. Холодний, пронизливий вітер гнав по двору
снігову куряву. Люди проходили мимо, мовчали, скоса поглядаючи на мене. Що було робити? Сунув у кишені кулаки й пішов до виходу. Крига, що понамерзала в калюжах, з хрускотом втоптувалася в землю. Під ноги потрапила банка з-під тавоту. З усієї сили штурхнув її через ворота на вулицю і сам рушив слідом.
Весь день безцільно блукав я вулицями містечка, вештався
по безлюдній пристані. На Іссик-Кулі штормило, баржі гойдалися біля причалів.
Потім опинився я в чайній. На столі передо мною стояла почата півлітрівка та якась закуска в тарілці. Приголомшений першою ж склянкою, я безтямно дивився собі під ноги.
— Чого зажурився, джигіте? — пролунав раптом біля мене чийсь привітний, трохи насмішкуватий голос. Насилу підняв голову. Кадіча.
— Що, не п'ється самому? — усміхнулася вона, присіла поряд до столика. — Ну, давай вип'ємо разом!
Кадіча розлила горілку в склянки, підсунула до мене.
— Держи! — сказала вона і задирливо підморгнула, начебто ми прийшли сюди просто посидіти й випити.
— Ти чого це радієш? — незадоволено спитав я.
— А чого сумувати? З тобою, Ільясе, мені все дрібниця. А я думала, ти кріпший. Ну, де наше не пропадало! — стиха засміялася вона, присунулась ближче, цокнулася, дивлячись на мене темними, голубливими очима.
Ми випили. Я закурив. Мовби трохи полегшало, я усміхнувся вперше за цей день.
— Молодець ти, Кадіче! — сказав я і стиснув їй руку. Потім ми вийшли на вулицю. Було вже темно. Шалений вітер
3 озера розгойдував дерева й ліхтарі. Земля хиталася під ногами. Кадіча вела мене, підтримуючи під руку, дбайливо підняла мій комір.
— Винен я перед тобою, Кадіче! — промовив я, відчуваючи свою провину і вдячність їй. — Але знай, скривдити тебе не дам... Сам відповідатиму...
— Забудь про це, рідний мій! — відповіла вона.— Який-бо ти неспокійний. Все пориваєшся кудись, а мені боляче за тебе. Я й сама така була. За життям не вженешся, бери, що береться... Навіщо дражнити долю...
— Ну, це як хто розуміє! — не погодився я, а потім подумав і сказав: — А може, ти й маєш рацію...
Ми зупинилися біля будинку, де жила Кадіча. Вона давно жила сама. З чоловіком вони чомусь розійшлися.
— Ну, я прийшла, — сказала Кадіча.
Я не поспішав прощатись. Було вже щось таке, що зв'язувало нас. Та й не хотілося зараз іти до гуртожитку. Правда хороша, та інколи вона дуже гірка, і мимоволі стараєшся уникнути її.
— Чого задумався, любий мій? — спитала Кадіча. — Стомився? Йти далеко?
— Нічого, доберуся якось. До побачення. Вона взяла мою руку.
— У-у, як замерз! Ану стій, зігрію! — промовила Кадіча, сховала мою руку до себе під пальто, рвучко притиснула до грудей. Я не насмів відхопити руку, не насмів опертися цим палким пестощам. Під моєю рукою билося її серце, стукотіло, мовби вимагаючи свого, довгожданого. Я був п'яний, але не настільки, щоб нічого не розуміти. Обережно забрав руку.
— Ти йдеш? — спитала Кадіча.
— Атож.
— Ну, прощай! — Кадіча зітхнула, хутко пішла в двір. В темряві хрьопнула хвіртка. Я теж рушив був, але за кілька кроків зупинився. Сам не знаю, як це сталося, тільки був я знову біля хвіртки. Кадіча ждала мене. Вона кинулася на шию, міцно обійняла, цілуючи в губи.
— Вернувся! — прошепотіла вона, потім взяла мене за руку, повела до себе.
Вночі я прокинувся і довго не міг зрозуміти, де я. Голова боліла. Ми лежали поряд. Тепла, напівгола Кадіча, пригорнувшись до мене, рівно дихала мені в плече. Я вирішив устати, негайно піти від Кадічі. Поворухнувся. Кадіча, не розплющуючи очей, обійняла мене.
— Не йди! — стиха попросила вона. Потім підвела голову, заглянула потемки у вічі і заговорила уривчастим шепотом: — Я тепер не можу без тебе... Ти мій! Ти завжди був моїм!.. І більше я нічого не хочу знати. Аби тільки ти, Ільясе, любив мене! Нічого іншого я не вимагаю... Але й не відступлюся, розумієш, не відступлюсь!.. — Кадіча заплакала, її сльози потекли по моєму обличчю.
Я не пішов. Заснули на світанку. Коли проснулися, надворі був уже ранок. Я швидко одягнувся, неприємний, тривожний холодок стискав серце. Напинаючи на ходу кожушок, квапливо вийшов у двір, шмигнув за хвіртку. Прямо на мене сунув чоловік в рудому, лапастому лисячому малахаї. Ух, були б у моїх очах кулі! Це Джантай ішов на роботу, він жив тут недалечко. Ми обидва на мить завмерли. Я вдав, що не помітив його. Круто повернувся і швидко пішов до автобази. Джантай значуще кашлянув услід. Кроки його рипіли по снігу, не наближаючись і не віддаляючись. Так один за одним ми йшли до самої автобази.