На будинках з різьбленими фронтонами, часом як близнята схожими на старі будинки його рідного міста, він читав імена, знайомі йому з давніх часів; вони, здавалося, нагадували йому про щось ніжне, дороге його серцю і водночас ховали в собі якийсь докір, скаргу, тугу за втраченим. І всюди, де він ходив, повільно-задумливо вдихаючи в себе вологе морське повітря, він бачив очі такі ж блакитні, волосся таке ж біляве, обличчя такого ж типу і з такими ж рисами, як ті, що привиджувались йому в дивних, сумних і покаянних снах тієї ночі в рідному місті. Бувало, що просто на вулиці чийсь погляд, дзвінке слово чи сміх зворушували його до глибини душі…
Він довго не витримав у цьому веселому місті. Його прогнав звідти якийсь неспокій, солодкий і безглуздий, напівспогад, напівсподівання, а також бажання безтурботно полежати десь на морському березі і не вдавати з себе цікавого туриста. І ось він знов опинився на пароплаві і похмурого дня (море було зовсім чорне) поплив уздовж берегів на північ до Гельсінґера. Там він негайно пересів в екіпаж, проїхав ще три чверті години по шосе, що весь час бігло понад берегом моря, і нарешті досяг своєї останньої, справжньої мети — маленького приморського готелю, білого, із зеленими віконницями, що стояв серед селища, забудованого одноповерховими будиночками; його покрита гонтою вежа дивилась на Зунд і на шведський берег. Тут він вийшов, зайняв світлу кімнату, заздалегідь приготовану для нього, виклав на полицю і в шафу свої речі й вирішив тут пожити.
—
Стояв уже вересень, і в Ольсгорі було небагато гостей. За загальним столом у просторій їдальні на першому поверсі, зі сволоками під стелею і з високими вікнами на засклену веранду й на море, порядкувала господиня, стара дівка з сивими косами, безбарвними очима і ніжно-рожевими щоками. Вона без упину щебетала тоненьким голоском і все намагалася так покласти на стіл свої червоні руки, щоб вони мали кращий вигляд. Один із гостей, літній добродій з короткою шиєю, сивою шкіперською борідкою і сизим обличчям, торговець рибою із столиці, умів розмовляти по-німецькому. Він, видно, був схильний до апоплексії і мав завжди закладений ніс, бо дихав важко, уривчасто й час від часу затуляв указівним пальцем, на якому поблискував перстень, одну ніздрю, щоб другою втягти хоч трохи повітря. А втім, це не заважало йому полюбляти чарку: пляшка з горілкою стояла перед його прибором і за сніданком, і за обідом, і за вечерею. Крім нього, тут ще жили три підлітки-американці, чи то з гувернером, чи з домашнім учителем, що мовчки поправляв свої окуляри й цілими днями грав зі своїми вихованцями у футбол. У хлопців були руді чуби, зачесані на проділ, і довгі нерухомі обличчя. "Please, give me the wurst-things there!"[7] — казав один. "That's not wurst, that's schinken!"[8] — відповідав другий, і цим обмежувалась участь молодих американців та їхнього вчителя в розмові за столом; узагалі ж вони сиділи мовчки й пили тільки переварену воду.
Тоніо Креґер і не бажав собі кращого товариства за столом. Він тішився спокоєм, прислухався до горлових звуків данської мови, до дзвінких і глухих приголосних у словах, якими часом перекидалися торговець рибою і господиня, інколи звертався до торговця з якимось зауваженням про погоду, тоді вставав, проходив через веранду і знов спускався вниз, до моря, де вже пробув цілий ранок.
Часом тут бувало тихо і по-літньому тепло. Море було спокійне й гладеньке, все в блакитних, темно-зелених і рудих смугах, поцятковане сріблястими блискучими зайчиками. Водорості висихали на сонці, як сіно, а медузи випаровувались і танули. В повітрі трохи тхнуло гнилизною і трохи смолою рибальського човна, до якого прихилявся спиною Тоніо Креґер, сидячи на піску так, щоб видно було відкритий обрій, а не шведський берег; але над усім переважав легенький, чистий і свіжий подих моря.
А потім настали сірі штормові дні. Хвилі вигинали голови, як бугаї, що наставили роги, готуючись до нападу, люто набігали на берег, заливаючи його аж по самий верх і лишаючи на ньому мокрі водорості, мушлі й тріски. Між довгими пасмами водяних пагорбів під похмурим небом розлягалися ясно-зелені піняві долини; але там, де крізь хмари проглядало сонце, вода прибирала білястого, оксамитового полиску.
Тоніо Креґер стояв на вітрі під бризками, всією душею віддавшись вічному, важкому, оглушливому гуркотові, який він так любив. Коли ж він обертався й відходив від берега, навколо раптом ставало тепло й тихо. Але він знав, що за спиною в нього море; воно кликало його, вабило, вітало. І він усміхався. Він ішов самітними стежками через луку, і скоро його приймав під своє віття буковий ліс, що тягся пагорбами вдалину. Він сідав на мох, прихилившись спиною до дерева, але так, щоб між стовбурами було видно смужку моря. Часом вітер доносив до нього гуркіт прибою, — здавалося, що десь далеко скидають на купу дошки. На верхів'ях дерев крякали ворони, хрипко, сумно і безнадійно… Тоніо Креґер тримав на колінах книжку, але так і не прочитав у ній жодного рядка. Він вільно ширяв над часом і простором, забувши про все на світі, і лише інколи якійсь біль пронизував його серце — коротке, колюче почуття туги і каяття. Та він був надто лінивий і заглиблений у радість споглядання, щоб поцікавитися, звідки воно прийшло й що означало.
Так минуло багато днів; скільки саме, він не міг би сказати, та й не хотів вираховувати. Але потім сталась одна подія: сталася серед білого дня, в присутності інших людей, і Тоніо Креґер навіть не дуже здивувався.
Уже самий початок того дня був чудесний, святковий. Тоніо Креґер прокинувся дуже рано, якось раптово, з почуттям майже підсвідомого, непевного страху, — і враз йому здалося, що він потрапив у якесь диво, в казкове царство світла. Його кімната, зі заскленими дверима й балконом у бік Зунду, розділена серпанковою завісою на вітальню й спальню, була обклеєна шпалерами ніжних кольорів і обставлена легкими, світлими меблями, тому завжди справляла враження ясної і приємної. Але тепер вона постала перед його ще сонними очима в неземному освітленні, вся заллята невимовно гарним, духмяним, рожевим сяйвом, що позолотило стіни й меблі і охопило завісу ніжно-червоним полум'ям… Тоніо Креґер довго не міг збагнути, що сталося. Та коли він підійшов до балконних дверей і відчинив їх, то побачив, що сходить сонце.