На цьоїуіу тлі байдужості до релігійних проблем визрівали і наші хлопчачі вчинки, в яких індиферентизм сполучався з хлоп'ячим завзяттям. Хрести годилося носити учням усіх чотирьох класів нашого училища. Насправді ж косили їх лише учні двох молодших класів. Старшокласники були вільні від цих обов'язків. Виручала їх система патронату.
Полягала вона в тому, що кожен учень з двох перших класів мав свого патрона, шефа з класів третього й четвертого. Шеф, упіймавши мене в коридорі на початку учбового року, казав: "Іване, будеш носити для мене хрестика, у нашому класі закон божий буває у вівторок і четвер. Гляди ж не забудь! Чи, може, тобі не шкода свого носа й потилиці?" Якщо взяти до уваги, що в кожному класі закон божий бував двічі на тиждень, то й виходило, що хрестик я мусив мати при собі цілий тиждень. Мусив, Нічого не поробиш. Носив я його спочатку на ретязку на шиї. З другого півріччя мода змінилася. Вважалося відсталістю носити хрестик на ретязку ще й на шиї! Новий статут гласив, що відтепер замість максі-ретязків запроваджувалися міні-ретязки. Ретязок обрізався так, що з нього можна було зав'язати лише петельку. Отож хрестика відтепер носили уже не ка шиї, а в кишені. В дні закону божого хрестик витягався на світ білий і пристібався до ґудзика. Формула при цьому була така. Отець Андрій Щетинський: "Хрестика маєш"? — він часом любив звертатися по-українськи. Ти відповідаєш: "Маю, батюшко" — і простягаєш йому назустріч кустарний виріб з дешевенької міді. Отець Андрій тоді уже мав вісімдесят років і, п£вне, бачив не дуже добре. Блисне щось у вічі — і гаразд, викрутас сходив з рук!
Учителі наші теж байдуже ставилися до релігійних проблем. Особливо чарував учитель природознавства Михайло Михайлович Кроміда. Йому чомусь найчастіше доводилося супроводити нас до церкви. І тут ми всі діставали особливого роду утіху, дивлячись на хрести, які накладав собі на груди учитель. Хрестився він так, ніби швидкими рухами галстука зав'язував. Дивлячися на ці вправи, ми штовхали один одного, мовляв, глянь, які коники викидає! Ну, звичайно, і самі вчилися так хреститися.
Все це були форми, за якими нічого не ховалося. В бога ми не вірили або вірили так, як вірила моя мама. І раптом виявляється, що Лев Миколайович Толстой ставить питання зовсім інакше. Він стверджує, що бог таки є, що в бога вірити треба, що треба виховати в собі всепрощенство, не опиратися проти зла: смальнуть тебе в ліву щоку — підстав ще й праву. Ось як закрутив Лев Миколайович! І що ж вийшло з цього? А вийшло те, що Іван пішов у церкву сам, без загадування, і не в піст, як звичайно ходив, а серед літа, в чудесне надвечір'я. Була субота. Всі люди працювали: хто в полі, хто дома на городах. Вечір той у мене був вільний, я прибрався чисто й пішов у церкву, за порадою Льва Миколайовича Толстого. Надворі ще пашіли залишки спеки. В церкві ж панувала прохолода, її оповивав поетичний сутінок; від усього випромінювалась якась чистота (наші молодиці пильно за цим стежили) і урочистість. Пахло гарно паленим воском. Правив службу наш сільський священик отець Кузьма. Я його зназ здавна. Відколи і|це вчився у нашій сільській школі. Він приходив до нас викладати закон божий. Сідав на парті біля когось із учнів і починав розповідати легенди про створення, світу, про Адама Єву10, про потопі111',, Авраама і ІсаакаЯ'.. Ці казки можна п;о.-всякому розповідати, наприклад, з трепетом, внутрішнім хвилюванням. Отець Кузьма, видно, надавав значення цим історіям не більше, ніж наші сусідки розповідали про відьом. Сігухалося його легко, він підбирав такі слова, щоб не акцентувати на трагічності змісту деяких з цих оповідей, переносив змістовий наголос на щось інше, цікавіше для дітей і не страшне. У мене про нього зостався спомин як про порядну хорошу людину. Забігаючи наперед, скажу: на початку революції він вивчив бухгалтерську справу, скинув сан і пішов працювати в кооперацію. Загинув він трагічно під копитами коней якогось п'яного хуторянина.
Так ось цей чоловік, одягнений у відповідне убрання, тихо й самітно походжав по церкві, заходив у вівтар, виходив у молільний зал, кадив кадилом, виголошував належні формули. Робив усе це гарно, стриманим молодим голосом. Мені було приємно відзначити це. Людей у церкві було небагато, якийсь десяток стареньких бабусь. Ну й, крім них, молодий гарний псаломщик з гучним, позбавленим гнучкості, отож дерев'яним голосом. Я зайшов у найтемніший куток: соромно було поповнювати собою ряди бабусь, ку і звичайно ж, вислід толстовської настанови: якщо молитися, то МОЛИТИСЯ так, щоб права рука не знала, що робить ліва. Дома я ніколи не молився, бо це здавалося пустою справою — давалися взнаки впливи школи, впливи батька й нашої мами. Тим часом Толстой радив і любити бога, і шукати бога, і молитися йому. І я взявся за цю справу. Пробую молитися, а воно не молиться. Вийшла така історія, як у дядька Назара із жабою у голодний рік: і піймав, і зварив, а пробує до рота піднести — не піднесе: вадить, на блюванину верне! Тим часом у церкві стемніло, з усіх кутків посунули тіні. В цьому присмерку мені здавалося, що щось молоде й гарне прослизнуло в церкву. Ну, звичайно, це дівчина. Мені було вже чи не шістнадцять, отож пробуджувався у мені інтерес не лише до б.ога, а й до дівчаток: якимись божественними, незвичайними вони здавалися мені у своїх білих блузочках і білих хусточках — у ті роки дівчата таке вбрання дуже любили. А надто хусточки. І не ситцеві вони були, а прозірчасті, з ніжної тканини, яку називали батистом. Така біленька хустинка сяйнула і в церкві. Хто ж це? Дівчат я знав багато, півсела: у селі ж бо люди знають один одного з дитинства. І ця була, певне, якась подруга моїх дитячих літ. Он вона стоїть і теж у темному кутку. Хто ж це така? Хоч сам я і не збирався щось зробити, щоб ближче придивитися до неї, та ноги самі ворухнулися, самі почали переступати. Отож я і почав наближатися до дівчини. Незабаром і пізнав її. Це була Таня — таємний предмет моїх хлопчачих зітхань. Жила вона у Ши-ненківському кутку, мала вже п'ятнадцять або й шістнадцять років, плечі мама дала їй гарні, лице ніжне. Вираз її карих очей мав наді мною гіпнотичну силу: я ніколи не міг глянути на ті очі, відразу ж червонів, губився і тікав, ледве привітавшись. Видно, не дуже хороброї вдачі був! Отже, сталося так, що в той момент, як я ступив крок до неї, вона враз, обернулася, щоб вийти з церкви, і ми зіткнулися з нею ніс до носа.