Вулицею, простуючи до житла, проходить родина Жениха, і з ними ще хтось — Незрозуміло хто.
— Ну, рояль, холодильник, телевізор — це все забирайте, — казав батько Жениха. — Ви молоді, вам це потрібно.
— Спасибі, батьку! — з почуттям сказав Жених. — Але я б хотів придбати все на свої зароблені гроші.
Батько Жениха всміхнувся хорошою усмішкою.
— Розумію — гордість! Ось таким я й хотів бачити свого сина.
Мати відвела сина вбік і сказала пошепки:
— Батько хоче вам стару "Победу" купити на свої заощадження.
— "Победу"?!
— Тс!.. Тільки ти ні слова про це. Він хоче піднести сюрприз.
Син наздогнав Батька, — обійняв його й поцілував у щоку.
— Це що таке? — спитав Батько з чоловічою, доброю суворістю. — За що?
— За все, тату!
Мати Жениха й Незрозуміло хто йдуть іззаду.
— Який у вас чудовий син! — сказав Незрозуміло хто.
Мати схлипнула, та одразу ж витерла сльози. Усміхнулась.
Увійшли в під'їзд.
А в кімнаті Мати Нареченої розповідала:
— Сьогодні посварилася з Марією Миколаївною.
— Що таке? — запитав чоловік. — Чому?
— Вона каже, що сьогодні її черга залишатися з сусідською дівчинкою, а я кажу — моя.
— Мамо, та ви ж учора залишалися з нею, — сказала дочка. — Правда за Марією Миколаївною.
— Так, але дівчинка до мене звикла, — стала виправдуватись Мати. — Крім того, ми з дівчинкою не дочитали повість "Жилін і Костилін".
— Яка повість! — сказав Дід. — Умів закручувати граф Толстой. Га? Майстер, майстер! Біографія тільки… теє, а так — майстер.
— Майстер, — згодився Батько Нареченої. — І що дивно — все дуже ясно й лапідарно!
— В тім-то й річ. Я, наприклад, у своїй книжці "Руки вгору, вороги!" також хочу викласти події дуже простою мовою. Але важке це діло! Ох, важке! Я розумію Толстого з його "Не можу мовчати!". Інколи так розхвилюєшся, думаєш: краще б я йому в морду дав, негативному героєві якому-небудь, хочеться, вибачте, матом крити, а доводиться писати, що називається, коректно! Тьху!., а слово яке…
— Коли ви думаєте закінчити книжку, дідуню? — спитала Наречена.
— Думаю, через п'ять років закінчу. Це буде мій скромний подарунок прийдешнім поколінням.
У двері постукали.
— Ввійдіть! — сказав Батько Нареченої.
Ввійшла родина Жениха.
Жених: —Добрий вечір!
Батько Жениха: — Здрастуйте!
Мати Жениха: — Добрий вечір! Смачного!
Незрозуміло хто: — Здрастуйте, товариші!
Наречена: — Здрастуйте!
Батько Нареченої: — Вечір добрий!
Мати Нареченої: — Ласкаво просимо!
Дід: — До нашого куреня!
— Вибачте, що в таку пізню годину, — обізвався Батько Жениха. — Але діло не терпить, щоб відкладати.
— Будьте ласкаві! — вигукнув Батько Нареченої. — Які можуть бути розмови? Сідайте до нас.
— Спасибі за запрошення: ми щойно повечеряли — й відразу сюди.
Жених і Наречена перезираються. Наречена зашарілась. Дід з такою хитрою лукавинкою стежить за молодими.
— Тож яке діло привело вас, товариші? — спитав Батько Нареченої: він справді не розуміє, в чому справа.
— Привело нас дуже, можна сказати, делікатне діло, — мовив Батько Жениха, помітно хвилюючись. — Молоді люди — ваша дочка й мій син, — виявляється, люблять одне одного.
Батько Нареченої дуже здивувався, а Мати Нареченої не здивувалась, але вона також була помітно схвильована. А Дід усміхався хорошою дідівською усмішкою — хитрою й доброю. Наречена опустила долу очі.
— Я зі свого боку серйозно й докладно розмовляв із сином, — вів далі Батько Жениха. — Думаю, до одруження він готовий.
Батько Нареченої, помітно хвилюючись, ходив по кімнаті.
— Ох, коза-дереза!.. А я, старий дурень, живу й нічогісінько не знаю!.. А я думаю, що вона в нас усе ще дівчинка, а вона ось що!.. Чому ти не сказала мені, що в тебе є хлопець і що ви хочете побратися? Чому? Невже я консерватор якийсь?
— Папулю, мені було якось соромно про це казати. Я просто не знаю… Я знала, що ви не консерватор, і однаково… Мені й зараз страшенно соромно, товариші… Просто не знаю. — Наречена також помітно схвильована.
— Як же так, дочко? Я здивований, я тобі чесно кажу: я здивований. Не сказати батькові…
— Ну, чого ти до неї присікався, Миколо, — заступився за внучку Дід. — Молодість диктує свої закони, які нам не завжди дано зрозуміти. Ти також свого часу не сказав мені…
— Тоді був інший час, батьку.
— Я б хотіла тільки звернути увагу молодих людей на той факт, що одруження — це дуже й дуже відповідальний крок, діти мої, — сказала Мати Нареченої. — Я не проти того, щоб ви побрались. Я знала про те, що ви дружите… Мені про все розповідали сусіди й ваші вчителі. Але ви не уявляєте, діти мої, який це серйозний і відповідальний крок. — Вона схлипнула.
— Вгамуйся, мати, — сказав Батько Нареченої. — Життя є життя: молоді ростуть, старі старіють. А чи давно, здається, ми з тобою стояли на пероні вокзалу… Я їхав тоді на Крайню Північ… Ох, час, час! — Батько витер скупу сльозу.
— Так, так… І ми теж стояли колись на пероні вокзалу, — Батько Жениха також витер скупу сльозу.
Незрозуміло хто підійшов до Діда й запитав:
— Я чув, ви книжку пишете, дідуню?
— Пишу, хлопче, пишу.
— "Спогади літньої людини"?
— Га?
— Я кажу, називатиметься "Спогади літньої людини"?
— Кепсько ви про нас думаєте, хлопче, — образився Дід. — Які ж ми літні?! Хіба роки можуть зістарити людину?
Незрозуміло хто знітився.
— Ні, я не в тому смислі сказав… Я розумію, що роки тут ні до чого.
— Отож-бо! Я в свої сімдесят дев'ять років молодший декого з вісімнадцятилітніх. А чому? Та тому, що не відстаю від життя. А ось дехто… Ану, молоді люди!.. — (Це до батьків). — Чого рюмсаєте?! Вище голови! Вдаримо, братці, хвацьку!
Всі голосно засміялися.
Стукіт у двері.
— Ввійдіть, — сказав Батько Нареченої.
Ввійшов літній Громадянин із енциклопедією в руках.
— Добрий вечір, товариші!
Батько Нареченої:— Здорово, сусіде!
Мати Нареченої: — Здрастуйте, Семене Кузьмовичу!
Дід: —До нашого куреня, Кузьмовичу!
Наречена: —Здрастуйте, дядечку Семене.
Батько Жениха: — Здрастуйте!
Мати Жениха: — Здрастуйте!
Жених: —Здрастуйте!
Незрозуміло хто: — Здрастуйте!
— А я чую: у вас якесь торжество, дай, думаю, зайду, — сказав Громадянин.
— А ось вони, винуватці торжества, — сказав Батько Нареченої й показав на Жениха й Наречену. — Моя дочка виходить заміж.