— Будь ласка.
— А ввечері мені бути тут?
— Ні, сьогодні не треба.
— А коли?
— Там видно буде. Залиш свій телефон. Дати тобі грошей?
— Я пішла з тобою не заради грошей.
— Я не питаю, чому ти пішла. Це мені байдуже. Тобі потрібні гроші?
— Ні.
— Добре. Налий мені віскі. У вітальні стоїть щось подібне до бару.
— Я бачила його вночі.
Через п'ять хвилин він уже натягав штани. Розбавивши віскі водою, випив склянку одним духом, мов неприємні ліки. Раптом пригадав, що сьогодні нема машини. Доведеться пізніше розшукати її на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт.
— Ти вже даруй мені, голубонько. Тут справа серйозна.
— Розумію. А хто це?
— Адвокат.
— Твоєї дружини?
Ален увійшов до вітальні.
— Отже, ви наймаєте мене на цілий день?
— Так. Ключ знайдете в кухні на столі. Завтра розбудіть мене о восьмій і приготуйте каву з рогаликами.
Він опускався сходами, перестрибуючи через три-чотири приступки, на розі спинив таксі.
— Бульвар Сен-Жермен, здається, сто шістнадцять.
Пригадавши, що Рабю живе на четвертому поверсі, він увійшов у ліфт. Відчинила секретарка в окулярах. Вона, либонь, упізнала його.
— Сюди. Зачекайте, будь ласка, хвилинку. Метр Рабю розмовляє по телефону.
Праворуч — двостулкові двері, ліворуч — коридор, куди виходять службові приміщення. Долинало стрекотання друкарських машинок. Нарешті двері розчинилися.
— Заходьте, друзяко. Я цілу годину провів з вашою дружиною.
— Вона наважилась заговорити?
— Не зовсім так, як ми сподівалися. Про безпосередні мотиви злочину нічого не сказала. Та мене не проганяла, а це вже успіх. Чи знаєте ви, що ваша дружина розумна жінка?
— Так, мені про це часто говорили.
— Таку твердість характеру й волі не часто здибаєш. Сьогодні вже другий день, як вона в тюрмі. Їй дали крихітну одиночку. Спочатку хотіли помістити з іншою ув'язненою, та вона відмовилась. Можливо, тепер передумає.
— Вона носить арештантський одяг?
— Ті, що під слідством, ходять у своєму. Працювати її не примушують. Від побачення з вами відмовилася. В цьому вона непохитна. "Перекажіть йому, що я не хочу його бачити. Якщо й зустрінемось, то тільки в суді, бо тал це неминуче, і, крім того, ми будемо далеко, одне від одно го". Це її власні слова. Коли я говорив їй про ваше збентеження, вона спокійно відповіла: "Він ніколи не нуждайся в мені. Йому необхідні просто люди, байдуже хто, аби тільки хтось був під боком".
Ці слова до того вразили Алена, що він навіть не чув, що адвокат казав далі.
"Йому необхідні просто люди, байдуже хто…"
Це правда. Він повсякчас відчував потребу мати довкола людей, яки$ звав друзями або співробітниками. Варто було йому залишитися самому, як ним опановувала тривога, невиразна, тяжка. Він не почував себе в безпеці. Ось чому минулої ночі, незважаючи на сп'яніння, привів до себе ту дівчину. Що буде з ним сьогодні ввечері? Що буде завтра?
І раптом побачив себе в старовинному ательє художників, а перед вікном нічний Париж.
— Післяобід до неї на побачення прийде батько. На це вона одразу ж погодилась: "Сердешний татко! Для нього — це крах усього життя". Коли я повідомив, що її мати хвора, вона навіть не поцікавилась, що з нею. Спробував завести розмову про захист її в суді. Не можна справді допустити, щоб її засудили на двадцять років, а то й до вічного ув'язнення. Та для цього потрібні мотиви, які викликали б у присяжних співчуття до підсудної. Я бачу тільки одну можливість — убивство на грунті ревнощів. Хоч ви в цьому випадкові відпадаєте.
— Чому?
— Ви ж мені самі казали, що ось уже рік не зустрічалися з своячкою. Не думайте, що поліція залишається бездіяльною. Ще до вечора детективи виявлять, якщо не зробили цього досі, мебльовану квартиру, яка правила вам за місце зустрічей. Потрібно будь-що з'ясувати, хто став між сестрами.
І глянув на Алена, що раптом зблід.
— Доконче треба?
— Не стану запевняти, що все тут буде для вас приємним. Але це факт. Чи не помічали ви останнім часом якихось змін у поведінці дружини?
Ален сидів блідий, але раптом відчув, що червоніє. Несподівано він зробив відкриття. Потрібні були наглі запитання Рабю, щоб розбудити спогади, а може, цьому сприяло й те, що сталося сьогодні вранці між ним і Бессі.
Протягом кількох років спільного життя подружні обов'язки Мур-мур ніколи не вважала для себе обтяжливими. Здебільше вона читала, дивилася телевізор чи писала статтю. Раптом напівпошепки Ален звертався до неї: "Поглянь на мене, Мур-мур". Вона оберталась до нього, нічого не думаючи, потім заходилася сміхом: "А, он воно що! Добре, досить на сьогодні!"
Проте останнього літа не раз траплялося так, що вона зніяковіло відмовлялася:
"Даруй мені, тільки не сьогодні. Не знаю, що зі мною. Либонь, стомилася!"
"Я тебе не впізнаю!"
"Може, я старію?"
Рабю спостерігав за ним.
— Ну як?
— Можливо, ви маєте рацію.
— Приємно чи ні, а доведеться вивернути все це в суді. Ви ж хочете, щоб її виправдали?
— Звичайно.
— Навіть коли вона не повернеться до вас?
— Після тієї заяви, яку вона сьогодні зробила, мабуть, більше не має наміру жити зі мною.
— Ви ще кохаєте її?
— Гадаю, що так.
— Поліція, певна річ, уже подумала про наявність невідомої вам людини. Можливо, вона сама з'ясує нам це. Та, на мою думку, ви маєте перевагу, бо, ймовірно, йдеться про якогось близького знайомого.
Рабю відчув, що співрозмовник захвилювався.
— Що з вами?
— Не звертайте уваги. Учора я мусив повечеряти в зятя, а потім напився до нестями. Я вас слухаю.
— А потім вона сказала щось таке, що глибоко вразило мене. Я навіть заборонив їй повторювати це будь-кому. Йшлося про вашого сина, Патрика. Я радив подумати про нього, про його майбутнє. Тоді вона мені сухо відповіла: "Я ніколи не мала материнських почуттів". Це справді так?
Ален замислився, відтворюючи в пам'яті минуле. Коли народився Патрик, вони були ще небагаті. Це сталося ще до заснування журналу; Спочатку Мур-мур весь свій час віддавала дитині. Як і тоді, коли друкувала на машинці й передруковувала заново цілу сторінку, коли знаходила помилку.
Так вони прожили близько двох років. Потім узяли няньку, і Мур-мур знову поринула в роботу. А вечорами приїздила, куди він призначав, і додому обоє поверталися пізно.