"А це боляче?"
"Та що ви! Не треба думати, то й боліти не буде".
Он воно як! Тоді й Алену досить не думати.
— Але як це могло статися, Алене? Така мила жінка…
— Не знаю, мамо…
— Може, з ревнощів?
— Вона ніколи цього і взнаки не давала.
Мати нарешті насмілилася глянути в його бік, полохливо, наче боялася побачити, як він змінився.
— А в тебе вигляд не надто стомлений.
— Ти ж знаєш, що мені важко тільки в перший день.
— Вони прийшли сповістити тебе в редакцію?
— Додому. На мене чекав інспектор і припровадив на набережну Орфевр.
— Але ж ти нічого не зробив, так?
— Ні, їм потрібно тільки було мене про дещо запитати.
Мати попрямувала до буфета, дістала розпочату пляшку вина, чарку. Це була традиція.
— А пригадуєш, Алене…
— Що саме, мамо?
На одній з картин, тьмяній, сіренькій, було зображено "корів на луці біля простенької огорожі.
— Те, що я тобі повсякчас говорила. Але ти вважав себе розумнішим за всіх. Хоч справжньої професії так і не набув.
Він вважав за краще не згадувати про журнал, який мати розглядала як витвір сатани.
— Батько нічого не каже, але мені здається, він тепер кається в своїй пасивності. У всьому тобі потурав. А мені казав: "От побачиш, він сам знайде собі дорогу…"
Мати шморгнула носом, втерла очі кінчиком фартуха. Ален сів на стілець, обтягнутий тисненою шкірою, тоді як мати лишилася стояти. Як завжди.
— Що ж тепер буде? Га?
— Буде суд.
— І твоє ім'я почнуть плямувати.
— Напевне.
— Скажи, Алене, тільки не дури мене. Адже ти знаєш, я зразу догадуюсь, коли ти кажеш неправду. Ти винен у цьому. Адже так?
— Що ти цим хочеш сказати?
— У тебе були стосунки з своячкою, і коли дружина відкрила це…
— Ні, мамо. Я тут ні при чому.
— Значить, через когось іншого?
— Можливо.
— Хтось із знайомих?
— Вона не розповідала мені.
— А чи не здається тобі, що вона трохи несповна розуму? Я б на твоєму місці зажадала, аби її оглянув фахівець. Вона приємна й лагідна, я дуже любила її, і тобі начебто дуже віддана… І все ж вона мені завжди здавалась трохи чудною…
— В чому саме?
— Важко сказати. Вона була не така, як усі. Нагадувала мені трохи зовицю Гортензію — ні, ні, ти ніколи її не бачив, — той же погляд, ті ж рухи. Її змушені були забрати в лікарню.
Мати прислухалась.
— Посидь хвилинку. Зараз вийде пацієнтка. Батько урве якусь мить, щоб поцілувати тебе.
Мати вийшла до передпокою. І коли повернулась, разом із нею зайшов кремезний мужчина з сивим волоссям йоржиком.
Та ні обнімати, ні цілувати сина не став. Він рідко робив це, навіть коли Ален був маленький. Просто поклав йому руки на плечі й глянув у вічі.
— Важко?
Ален спробував посміхнутись:
— Витримаю.
— Це було для тебе несподіванкою?
— Цілковитою.
— Бачив її?
— В кабінеті слідчого.
— Що вона каже?
— Відмовляється відповідати.
— Стріляла справді вона?
— Безумовно.
— Що ж ти думаєш?
— Вважаю за краще не докопуватись.
— А як чоловік Адрієни?
— Учора ввечері приїжджав до мене.
— А її батьки?
— Батько вже тут. Я сьогодні вечерятиму з ним.
— Він порядна людина…
Вони бачилися всього яких-небудь три-чотири рази, але зразу ж перейнялися симпатією.
— Бажаю тобі бути мужнім. Зайве говорити, що, поки ми з матір'ю живі, наш дім — твій дім. Ну, я мушу повертатися на "завод".
"Заводом" він називав свій зуболікарський кабінет. Ще раз поплескав Алена по плечу й пішов до дверей; поли білого халата плутались між ногами. Чому він завжди купує такі довгі халати?
— Бач, не сказав тобі й слова, хоч і схвильований. Пуато ніколи не виказують своїх почуттів. Маленьким ти ні разу не плакав при мені.
Від червоного вина Алена почало нудити. І він порухом зупинив матір, яка збиралася налити другу склянку.
— Спасибі. Час їхати.
— Є кому про тебе піклуватися?
— Приходить служниця.
— А втім, ти завжди вважав за краще їсти по ресторанах. Вони тобі не зіпсують шлунка?
— Поки що почуваю себе добре.
Ален підвівся — голова його прийшлась нарівні з люстрою — знову нахилився й поцілував матір в обидві щоки.
На дверях раптом обернувся, немов пригадавши щось.
— Мамо, я не можу заборонити вам читати газети. Але ж не дуже вірте тому, що там писатимуть. Вони завжди пишуть неправду. В цій справі я трохи тямлю. Як-небудь днями загляну.
— Триматимеш нас в курсі справ?
— Обіцяю.
Він спустився затоптаними, вищербленими сходами. Ну от, одну справу зроблено… Тепер над мокрою бруківкою піднімався густий туман, оточуючи ореолом вогні ліхтарів і світлових вивісок.
Пробіг хлопчина з пакою газет під пахвою. Проте Ален не схотів купувати газети.
Треба кудись піти, десь згаяти час. Але де?
Люди довкола поспішали, переганяючи й штовхаючи одне одного, ніби попереду була мета, якої слід було досягти першими. А він стояв край тротуару з похмурим виглядом і палив сигарету.
Чому? Чому?
Слуга Альбер, вдягнутий, як бармен, у білу куртку, взяв у нього пальто і провів до вітальні. Бланше в чорному костюмі самотньо стояв посеред кімнати. Певно, чекав появи тестя, бо, побачивши Алена, змінився на обличчі.
— Я, здається, перший?
Він почував, що йде наче зв'язаний, бо ввечері багато випив. Почервонілі очі блищали, це не сховалося од Бланше.
— Сідай.
Вітальня була з високою стелею і надто просторою як на двох. Її було уставлено, певно, казенними меблями: величезна кришталева люстра не могла освітити всі закутки.
Вони дивились один на одного, проте рук не подавали.
— Він, либонь, не забариться.
На щастя, тесть прибув одразу. Пролунав дзвоник, почулися кроки Альбера, рипнули двері. Нарешті слуга завів до вітальні мужчину, що не поступався ростом Бланше. але сухорлявого і трохи сутулого, з блідим худим обличчям.
Кощавою рукою він міцно потиснув Алену руку. Потім, так само мовчки, підійшов і потиснув руку другому зятю, потім раптом закашлявся, прикривши рота хусточкою.
— Не звертайте уваги. Дружина в ліжку, з бронхітом. Лікар заборонив їй супроводжувати мене. Та воно, либонь, так і краще. Я теж от простудився.
— Може, пройдемо до мене в кабінет?
Кабінет в стилі "ампір", мав такий же казенний вигляд, як і вітальня.
— Що вам запропонувати, мосьє Фаж?
— Не має значення.
— А тобі?
— Віскі.
Бланше якусь мить повагався, знизав плечима.