Нарешті знайшлася сестра, літня жінка, мати й господиня всього оцього бедламу, досить непривітно вона пояснила, що Гюнтер справді був тут і мав ночувати, але передчуття підказало йому, що це небезпечно, він узяв свою Марію, посадовив на мотоцикл, і вони поїхали. Куди? Це вже їхня справа. Він переслідуваний, і ніхто не може допитуватися в нього, куди їде, де сховається. Переслідували Гюнтера фашисти, тепер переслідують союзники, і так, мабуть, буде до самої смерті.
Смерть і все інше мене в цих обставинах не цікавило.
— Ви сказали — Марія? Цю жінку звуть Марія? Вона руська? — спитав я господиню.
— Я нічого не знаю. Гюнтер так її називав. А хто вона, звідки — не знаю.
Власне, й це мене мало обходило. Марія, Ганна, Єлизавета — аби не Оксана! Єдине ім’я дороге для мене, всі інші можна тасувати, як карти в колоді, і нічого на світі не зміниться.
Попов лаявся в усіх своїх канадсько-американських і британських богів.
— Розвели з своїм Козуріним парламент, а треба було одразу сюди. Скок — і готово!
— Здається, це твоя ідея — напоїти спершу фрау кавою.
— А як інакше ви могли з нею порозумітися?
— От-от, не шукай тепер винних. Фрау Вільтруд, ви можете сказати, куди поїхав ваш чоловік?
Вона не могла. Та й хто б зміг?
— Тоді що ж? — спитав я фрау.
— Прошу відвезти мене додому. Я смертельно втомлена.
Вона, але не ми — ось вища справедливість!
Фрау Вільтруд жила в Ремшайді. Величезний похмурий будинок, квартира на третьому поверсі. Кілька великих кімнат, справжні джунглі з екзотичних рослин, папуги в клітках, м’які коти труться об ноги. Молодець інженер, що плюнув і втік звідси! Але нам з Поповим утекти не вдалося. Фрау Вільтруд затягнула нас у самі нетрі свого рослинно-тваринного царства, всадовила в глибокі, як могила, фотелі, стала частувати якоюсь зеленою гидотою, липучою, солодкою, але страшенно міцною.
— Наш фамільний лікер, — пояснила фрау Вільтруд. — Унікальний! Як його любив Гюнтер! Ах, як він любив цей лікер!
Попов спитав дозволу палити, почастував сигаретою і фрау Вільтруд, обоє вони, лизькаючи зелений лікер, чимдуж смалили "Честерфільд", я ж належав до нечисленного племені некурящих чоловіків і не міг "закусювати" бодай сигаретою, а слов’янська моя натура ремствувала проти капіталістичного звичаю пити і не закусювати.
— Чи не знайдеться у вас хоча б сухаря, фрау Вільтруд? — спитав я господиню, коли вона знов підлила до мого бокала.
Слово "сухар", цвібак по-німецьки, я знав, бо в нас був артилерійський майстер Яша Цвібак, який сам кепкував із свого прізвища: тільки подумати, в чоловіка золоті руки, а його звуть сухарем!
— Сухар? — здивувалася фрау Вільтруд. — Але ж звідки?
— Я мав на увазі щось таке, щоб заїсти ваш лікер, — трохи зніяковів я.
Тепер зніяковіла фрау Вільтруд, хоч, чесно кажучи, це почуття їй зовсім не личило.
— На жаль, у мене нічого немає попоїсти, — сказала вона.
— Як же ви живете? — вигукнув я. — Ви взагалі щось їсте?
— Я? Не знаю. Все порушилося, ніхто нічого не знає, всі розгублені і нещасні…
Цього я не міг збагнути. Чотири роки мене й моїх бійців годували старшини, начальники продовольчого постачання, дивізійні і армійські склади, гороховий концентрат, жирна каша з м’ясом, заморська свиняча тушонка, а коли й чорний сухар, пожолоблений, мов підошва в старих шкарбанах, але завжди щось було кинути на зуб, і завжди без клопоту, без думки про те, звідки воно береться, без стурбованості про день завтрашній. А ці люди? Ну, так, це нація переможених, вони розгромлені, вони повинні спокутувати все, в чому завинили перед Європою, напустивши на неї залізні орди своїх цинічних войовників. Але жінки, діти, старі люди, цілий народ, покинутий напризволяще? Коли ми ступили на німецьку землю, то невидима щедра рука мого народу подбала про те, щоб суп і кашу з ротних кухонь отримували не тільки наші солдати, а й ті нещасні місцеві жителі, які опинилися між двох вогнів. і пайку хліба наші комендатури виділяли для кожного з мешканців захоплених нами міст, може, й не дуже європейського хліба, глевкого, темного, як земля, але ж хліба! Про нас казатимуть: грабували, мародерствували, ґвалтували жінок, палили все й нищили. Коли йде величезна армія, на її шляху буває все. За переднім валом визволителів, чистих і високих душ, які власною кров’ю оплачують кожен метр відвойованої у фашистів землі, за цим валом повзе темна тилова маса, де змішано грішне з праведним, самовідданість межує з підлістю, чесне виконання обов’язку несподівано стикається з шкурництвом і мерзенністю.
Мені самому довелося брати участь у розстрілі двох мародерів, які шастали по будинках німецького містечка, щойно відбитого нами у фашистів.
Але ж дим наших кухонь, хай бідний і не дуже смачний дим, лоскотав обнадійливо ніздрі не тільки радянських солдатів, але й усіх тих німців, де ступав наш кирзовий чобіт. Не було в нас таких розкошів, як у американців і англійців, не знали наші бійці в своєму раціоні шоколадів, заморських фруктів, ніжного м’яса, вишуканих бісквітів. Зате вміли ділитися тим, що мали, і щедрість наша не мала меж.
— А як же союзники? — спитав я фрау Вільтруд. — Хіба союзники не дбають про цивільне населення?
Жінка подивилася на мене трохи спантеличено.
— Я не знаю. Принаймні я нічого не чула.
— Гаразд, — не вспокоювався я, — облишмо союзників. Але ось я мав контакти з суто німецькою владою. Чи ви чули про те, що в Кельні вже є німецький обер-бургомістр доктор Аденауер, той самий, що був ще до нацистів, отже ви маєте уряд, який повинен дбати про своїх людей. Як же пояснити, що ви сидите голодні і без будь-якої надії?
— Уряд? — фрау Вільтруд спробувала навіть усміхнутися, хоч не було, мабуть, нічого недоречнішого для її пісного обличчя, ніж усміх. — Ви кажете, уряд? Але ж уряд ніколи не годував людей. Принаймні я такого уряду не знаю. Ви сказали, що в Кельні є обер-бургомістр доктор Аденауер? Я охоче повірила б у це, коли б доктор Аденауер повернув мені мого Гюнтера. Але я хочу вірити руським, які заберуть свою фрау Лисенко, і тоді мій Гюнтер хоч-не-хоч — сам прийде сюди і знайде свою вірну Вільтруд і…
Фрау запустила свою словесну силосорізку, вимкнула всі рубильники, від’єдналася відсвіту, стала сліпа й глуха — ось нагода мерщій схопитися і непомітно вислизнути звідси, може, й назовсім відкрутитися від цієї непевної справи.