— Тоді — ще тільки лейтенант. Але справа не в тому, хто врятував. Суть — у цьому наказі. Я довідався про нього вже після госпіталю, коли знову опинився в своїй дивізії. Попросив знайомих штабістів, щоб зробили мені копію, і ось ношу з собою всі ці роки. Не стану приховувати: пишаюся незмірно, що сам товариш Сталін, мовби побачивши з Кремля мої фронтові муки, продиктував цей наказ. Хто б цим не пишався? А ще: зберігаю цей наказ, щоб заперечувати зневіреним та й всіляким наклепникам, які те й знають, що звинувачують товариша Сталіна в жорстокості й кроволивстві.
— А що, коли цей наказ — єдиний за всю війну? — сказав Михно. — Ти ніколи про це не думав?
— Така війна — і тільки один наказ про те, щоб берегти людей? Знаєш що, Гавриле Панасовичу, — втрачаючи терпець, сказав я Михнові,— моя тобі порада: не розводь таких балачок. Тобі пощастило, що я не донощик, та не завжди ж воно щастить.
Гаврило Панасович підморгнув мені:
— Хіба я не знаю? Миколай ніколи донощиком не був, він од віку — угодник.
На "угодника" теж можна було образитися хіба ж так, але я подумав: а хто ж ти, Сміяне, коли не угодник? Не дуже приємне слово, та все ж делікатніше, ніж, скажімо, попихач. Щоб покінчити з цією недоречною і небезпечною розмовою, я твердо поглянув на Михна:
— Давай домовимося: ти нічого не казав, я нічого не чув.
— Та я нічого такого й не казав, — зітхнув він, — а от сядеш отак, подумаєш і страх огортає душу. Поки вирощував хліб, то якось воно було ніби й нічого, а зірвали мене з місця, загурчав я, мов маслак на мотузці, і тепер тільки оте гурчання, а більше нічого. Щоправда, є ще мета в житті: спокутувати гріхи. Козурін щодня мені про це нагадує. Міцну пам’ять має чоловічок, ох, і міцну!
Я був трохи іншої думки. Пам’ять у Козуріна не міцна, а якась мовби липуча. Як ота липучка для мух: гидке, бридливе і нерозбірливе. Все до неї чіпляється, все прилипає, і не струсиш зайвого, непотрібного, не розсортуєш на потрібне й недоречне, на доконечне і зайве. Отак і в дрібненькій голові Козуріна змішалося грішне з праведним, зрадники з патріотами, відданість з підступністю, ідеали з казематами. До всіх він ставився з підозрою, єдиною його зброєю були погрози і залякування. Він пробував залякувати й мене (я тільки свистів зневажливо), навіть майора Йоткова (той мало кишок не рвав од реготу), а вже над такими нещасними, як Михно, то просто знущався й розкошував.
— Щось у вас надто мізерний улов у ваших таборах, — закинув мені Козурін через два тижні після початку моїх борюкань з Робінсоном і його командою.
— Піди сам полови! — озлився я. — Ти коли-небудь ловив в’юнів у каламутній воді?
— Я ж не село, а Москва, — закопилив губу Козурін, — а в Москві вода завжди чиста.
А тоді, ніби зовсім забувши про польські табори, втягнув мене в геть безглузду авантюру.
Вночі мене обережно розбудив сержант Вася Наумкін.
— Товаришу капітан, вас викликає товариш лейтенант.
Було пізно й темно, я щойно розіспався, а тому не спиться.
— Якого йому чорта!
— Там якась фрау прителіпалася.
— Хоч молода?
— Та ні. Худа і в окулярах.
Я подумав: може, ота фабрикантка? Але, здається, Михно малював її трохи не так, як оце Вася Наумкін. Зітхаючи і лаючись, я вдягнувся, начепив пістолета і пішов до штабної вілли.
Козурін ніби ще й не спав, був свіжий, як огірочок, горів ентузіазмом і мало не лопався від надміру командних зарядів.
В приймальному залі вже був Попов, якого Козурін, за своєю хамською звичкою, не запросив сідати, була тут і несподівана нічна гостя: худорлява жінка, в окулярах, років десь під сорок (для Наумкіна та й для мене — зовсім стара!), одягнена в темне, широке й старомодне вбрання, але, здається, з справжньої тканини, а не з гітлерівського ерзацу. Головне в цій жінці, ясна річ, були не окуляри і не одяг із справжньої тканини, а те, як вона говорила! Колись у нас у селі був кульгавий Костик, який говорив так швидко, що й сам себе не розбирав. На фронті траплялося начальство, яке примудрялося говорити (переважно матюгамитись!) набагато швидше, ніж думало. Сам я, хоч що там казати, все ж був випускником Подільського кулеметного училища і мав деяке уявлення майже про всі найскорострільніші види зброї. Але такого, як оце, я не чув і не бачив! Перед нами була не жінка, а якийсь словомет, унікальний біологічний пристрій для виверження безкінечних потоків слів, вигуків, зойків, зітхань, обурень і ще якихось звуків, розшифрувати які не змогли б розвідвідділи найвищих штабів. Попов, забувши навіть образитися на Козуріна за те, що той тримає його коло порога, не запросивши сісти, остовпіло дивився на фрау, і на його товстому обличчі я вперше з часу нашого знайомства зауважив зовсім не властиве для рішучого й безпощадного Попова відчуття розгубленості. і не слід забувати, що головною мішенню несамовитої фрау був зовсім не Попов, а Козурін, який вигніздився перед несподіваною відвідувачкою у розкішному шкіряному кріслі, посадовивши фрау на твердому стільчику навпроти себе, щоб принизити відповідно і показати, хто тут справжній господар, а хто безправний прохач і чолом-битько. Гай-гай, де й поділося нахабство Козуріна, на тхорячій мордочці ні сліду спесивості й зневаги, які він завжди виставляв проти тебе, ніби козирні карти своєї зверхності. Козурін корчився й звивався, мов дощовий черв’як, лице йому мінилося плямами всіх можливих відтінків, ротик чорно зіпав, безсилий видати бодай звук під всезмиваючими водоспадами слів німкені.
Мій прихід повернув Козуріна до тями.
— Капітане, — простогнав він відчаєно, — може, ви розберете, чого хоче від мене ця проклята баба?
— і для цього ви мене покликали? — поцікавився я не без зневаги.
— Я покликав Попова, але ж він перекладач з англійської. А це — німкеня.
Я вже бачив, що німкеня, а не англійська принцеса. Попова він кликав не так для перекладання, як для збереження власної шкури, бо Попов з його рішучістю хоч кого захистив би і від самого чорта! А цей — жалюгідний боягуз. Гидко й дивитися. Я взяв стілець, поставив його так, щоб бути майже спиною до Козуріна, сів півобернений до німкені, наставив на неї долоню.