Вже та не дуже.
Знов поповзла з уст в уста жуйка перекладів, прості й рішучі слова, блукаючи між нами, ставали якимись млявими, ніби п’яними, і минула, мабуть, ціла вічність, поки на широкому столі перед нами стали нарешті прості дерев’яні ящички з білими картонними чотирикутниками, щільно спресованими в них.
Я вже простягав руку, щоб дістати першу картку, почати з літери А, початку всіх початків, правофлангової нашої тисячолітньої абетки, але тут старший лейтенант Робінсон несподівано підвівся, розпростався на весь свій неабиякий зріст (у мене давно вже виникла підозра, що його підібрали спеціально, щоб радянський офіцер не мав переваги навіть у зрості), разом з ним мерщій скочили на ноги доктор Томберг і каштан Спринчак (комендант табору взагалі не сідав при нас), ми з Поповим, ясна річ, сиділи собі далі, але рука моя завмерла на півдорозї, прекрасний початок був безнадійно зіпсований цим демонстративним британським вставанням.
— Капітане Спринчак, — з своїх британських висот промовив Робінсон, — тепер, коли всі ми поглянули на картотеку, я гадаю, що її можна було б прибрати, віднісши туди, де вона була досі.
Я не встиг навіть запротестувати, бо цього разу вервечка велінь не плелася, як перед тим, Спринчак тільки ляснув пучками, опасистий пан комендант стрепенувся — і картотеку мов лизень злизав.
І після цього старший лейтенант Робінсон не дав мені часу на обурення, з ледь помітним поклоном у мій бік і ще з непомітною усмішкою з-під британських вусиків щіточкою сказав:
— Маємо пів на одинадцяту, а об одинадцятій всі англійці п’ють свій традиційний чай. Я запрошую містера капітана Сміяна до себе на чай.
Проклинаючи в душі всі традиції, етикети і чай, я підвівся, подякував і слухняно потеліпався за своїм гостинним господарем, зо зла навіть забувши спитати Попова, чи правда, що англійці п’ють самий тільки чай, а не щось міцніше, коли ж так, то тоді чому від майора Гарвея завжди вже з самого ранку тхне віскі?
Робінсон запросив нас з Поповим до свого "джипа", доктор Томберг і капітан Спринчак поїхали в моєму "вандерері", ми швидко проскочили захаращене військовим транспортом шосе між Мюльгаймом і Дельбрюком, перетнувши залізничний переїзд, взяли праворуч до головної магістралі і, зрештою, опинилися перед довгою цегляною віллою посеред старого парку — резиденцією самого майора Гарвея.
Майора не було (то й краще!), господарював Робінсон — суцільне втілення ввічливості, привітності, гостинності. Ми опинилися у величезнім білім залі, який сяяв білими люстрами, білими меблями, білими скатертями на великих столах і малих столиках, білим посудом на них. Аж диво брало: де могло взятися стільки всього білого в цьому зовні такому похмурому будинку, складеному з темно-червоної цегли.
Що таке чай для мене ось уже чотири роки? Алюмінієвий кухоль, перебовтана рідина з казана польової кухні або з закіптюженого чайника, грудка цукру в жмені, чорний сухар такої міцності, що не ламається й під танковими гусеницями. Але ж зате чай, чорти його бери! Гарячий, обпікаючий, мов зварений на пекельному вогні,— і не просто для пиття, а тільки для обережного присьорбування з поахкуваннями, добродушними матюками, з молодецькими вигуками.
А тут, власне, чаю й не було. Принаймні я його не міг побачити. Величезний стіл, за яким я опинився, столики правобіч і лівобіч, заставлені посудом, завалені всілякими причандаллям і взагалі чорт зна чим. Ну, так, я вже пройшов пів-Європи і не просто так, а переможцем, були взяті міста, були трофеї, багаті вілли, пишна обстава, сервізи, порцеляна, бронза, дзеркала, все належне. Але ж не отаке божевілля! Чайники й глеки, молочники і посудинки для вершків, для варення й кольорового чорта-біса, кубики масла в кришталевих посудинах з кришталевими кубиками льоду навпереміш, різнобарвні сири на чистеньких дерев’яних дощечках, цукор, захований в цукерницях, що формою нагадували маленькі храми, мед кількох ґатунків у крихітних срібних цеберочках, з десяток різновидів печива і штудерних коржиків у бронзових (може, позолочених?) кошичках, тістечка, горіхи, цукерки, якісь незнані ласощі і екзотичні плоди — свіжі й засушені, мисочки, тарілочки, блюдця, фінтіфлюшки й хунди-мунди, до всього цього — ложечки, виделочки, ножички, щипчики, лопаточки, молоточки, шпички й свердельчики — чорти його маму знають, за що тут братися, за що хапатися. Ну, вже бачили й ми дещо, сервізи, капризи і все таке інше. Але ж не отаке й не стільки!
І хочби ж тобі згідно з усіма писаними й неписаними законами гостинності господар припрошував гостя, пропонував спробувати те чи оте, частував тим чи іншим, наливав чи підливав — та ні ж!
Сидить, як камінний бовван, очі втуплені в простір, так ніби йому ось саме тепер припекло оглянути всю їхню Британську імперію з її землями і володіннями, спина випростана, тулуб відхилений од столу (і я не я і хата не моя!), тільки руки плавають над столом, наосліп виловлюють на ньому то се, то те, щось переставляють, пересувають, перетасовують, одним словом — священнодіють.
Врятували мене немудрі селянські хитрощі: дивись на хазяїна і роби, як він.
Мовчиш, і я помовчу. Щось переливаєш-перебовтуєш, і я переливатиму, перебовтуватиму. Завдяки такому впертому наслідуванню зумів я з гріхом пополам все ж випити чашку чаю (хоч і без цукру), з’їв коржика, який чомусь виявився солоний і такий твердий, ніби його мали гризти собаки, полизькав якоїсь гидоти, що нагадувала нашу рідну коломазь для возів, — на тому й кінець вранішньому британському чаєві, на якому я опинився завдяки своєму несподіваному дипломатичному статусу члена союзницької комісії по вилученню радянських громадян з польських таборів для переміщених осіб в англійській зоні окупації Німеччини.
Після церемонії, подякувавши Робінсону, я сказав, що, на жаль, у нас немає такого звичаю розпивати чаї між сніданком та обідом, але обідати ми намагаємося щодня, отож я маю честь запросити його і все шановне товариство назавтра до себе на обід. Робінсон подякував, і ми поїхали до Мюльгайму, де вже, сподівався я, візьмемося до роботи по-справжньому.