— Приблизно так воно все й сталося. А ви колись питали, чому я звірствую з рушницею. Іноді хочеться стріляти вже й не з рушниці, а з тисяч артилерійських стволів! Але хто почує? Вуха у всіх заліплено воском. А може, взагалі відмер слуховий нерв. Знаєте, хто в мене ляринголог? Ніколи не вгадаєте! Ветеринар. Синок районного ветлікаря. Батько влаштував його до ветеринарного інституту в Харкові, синок довчився вже до четвертого курсу, а тоді на танцях студентка-медичка поцікавилася, де він учиться, почула про ветеринарію, стала сміятися, він до батька: переводьте до медінституту! Ну, в нас же все мечты сбываются. Заколов ветеринар кабанчика, зібрав медку, сальця, того та сього — і вже за два роки готовий народний цілитель! Радянським людям вухо, горло, ніс не дуже й потрібні, їм аби очі, щоб бути пильними… Щастя хоч, що цей мій спец доволі добродушний чоловік і слухняно їздить щороку на курси підвищення кваліфікації, на які я його посилаю. Пробачте, що морочу вам голову своїми клопотами. Давайте про ваше здоров’я. Домовимося так: ще полежати трохи, бо справи були зовсім невеселі. Ваше щастя, що біля вас Ольга Филофіївна. Золота душа, золоті руки. Я вже допитувався: фронтова медсестра, знайомство з війни? Але тайна велика єсть!
— Я не Ольга, а Олька, — подала голос Олька.
— І не фронтове у нас знайомство, а тисячолітнє,— додав я, — у нас усе тисячолітнє, правда ж, Олько!
Вона подивилася на мене такими вдячними очима, ніби то були і не її, а Оксанчині очі. Ой, Олько, Олько!
Моя недуга була, мов спокута за Оксанину смерть, — тяжка, тривала, може, й до кінця життя. Минула зима, весна йшла в степи, а тільки й міг, що сновигати по кімнатах та трохи посидіти за столом, на більше бракувало сил. З спальні я перебрався до кабінету, Олька спала на дивані у вітальні, спальня була тепер Оксаниною, і червоні півні кукурікали на рушнику над Оксаниними сльозами, а мене ті сльози душили ночами, я прокидався, відчував поряд з собою теплу тінь, але нікого не було, тільки сльози на моїх щоках і туга в серці така, що краще б умерти або збожеволіти.
Коли вперше зміг піти до лабораторії, Олька сказала увечері:
— Тепер я вже можу поїхати.
— Куди ж ти поїдеш?
— Звідки приїхала, туди й поїду.
— А що тобі веліла Оксана? Ти ж сама мені казала…
— Ти, мабуть, не повірив? То я тобі покажу…
Вона пішла до своєї кімнати, повернулася з конвертом у руці.
— Ось.
Оксанин почерк. І конверт, і лист, квапливі, перестрибливі літери, обмаль слів, як тоді, в сорок восьмому, коли вона зникла, щоб рятувати мене. Тепер теж зникала і вже навіки? Чому ж, навіщо?
"Олько, — писала Оксана за тиждень до своєї смерті,— прошу тебе приїдь, бо Микола сам пропаде, а я вже не можу. Не відмов мені, бо він же — як мала дитина…"
Невже вона знала про свою смерть?
— Ти не дивуйся, що вона так, — сказала Олька, — жінки знають про свою смерть зарані…
— А чому вона покликала саме тебе? Могла б написати матері…
— Хіба я знаю? Може, ти казав їй про оте наше… Або ще комусь казав… Бо я ж ні одній живій душі, ось тобі хрест!
Я взяв її за руку, посадив поруч.
— Казав — не казав… Не в тому річ. Ось ти, вродлива, неймовірна жінка, ти любила, любили тебе, ти пам’ятаєш чоловіків, з якими?..
Вона зашарілася, злякано відсунулася від мене.
— Хіба ж про таке можна, Миколо? Це ж такий стид, хоч утопитись…
— Пробач за мою необережність… Жіноча душа — це ж не наша, чоловіча… А я можу сказати, що пам’ятаю всіх жінок, яких цілував. Пам’ятаю навіть тих, що їх не поцілував, хоч була нагода і можливість. І мабуть, усі чоловіки такі. Бо на чоловікові світ мовби кінчається, а жінка — це завжди початок. Щоразу вмираючи в жінці, я знов починаюся в ній, це єдина надія для мене, то як же не пам’ятати її, не згадувати, не жити з нею завжди? Ти мене розумієш, Олько?
Вона дивилася на мене з такою любов’ю, що мені стало страшно. За страх завжди платять, як і за добро, невдячністю, і я відплатив чорною невдячністю цій зачарованій душі, промовивши:
— Я нічого не казав, але Оксана все знала.
— Як же вона могла знати? — зойкнула Олька.
— Бо я пам’ятав тебе, те наше… і не хотів, а пам’ятав, воно само вгніздилося десь у найпотаємніших закутках мозку, зачаїлося там, не подавало ні голосу, ні знаку, та однаково Оксана відчувала це, її любов була така велика, що не відчувати, не знати всього в мені вона не могла… Знала, мовчала й мучилася… Інші жінки рятуються ревнощами — цією відтулиною в дикість, в первісні хащі,— вона не знала цього принизливого почуття…
— Як же воно виходить? — підвелася Олька. — Ти таке оце кажеш, ніби Оксана через мене й померла? Ніби я вбила її отою одною ніччю, коли ми обоє з тобою нічого й не знали?
— Сядь, Олько, — спробував я заспокоїти її,— хіба я сказав, що ти винна? Винним можу бути тільки я, та тепер уже пізно про це говорити.
— То що ж мені тепер робити?
— Хіба я не сказав? Не можу тебе відпустити. Відпущу — пропаду. Я ніби й ожив, а душа ще не відтанула…
Вона несміливо доторкнулася до моєї руки.
— А де моя душа, Миколо? Може, її й зовсім немає, а саме тіло, моє прокляте, ненависне тіло, оцей гріх непростимий?
Я нахилився й поцілував Ольку в щоку, без пристрасті, по-братськи.
— Спасибі тобі за ці слова Олько. Хто тільки не лякав нас гріховністю плоті — і релігія, і влада, і чорнокнижники, і фарисеї. А люди ж однаково не могли зректися плоті, вони тільки затаювали це, лицемірили, брехали… А ти — щира душа. Багатьом біля тебе страшно, може, страшно й мені, але хто тепер мене порятує? Без Оксани я безсилий…
До самої глибини літа ми жили з Олькою, як брат і сестра. В лабораторії працювати вона не захотіла. Я показав їй крихітну грудочку ґрунту в мікроскоп. Жах у жменьці праху. Вона відсахнулася від монокуляра, сплеснула руками:
— Кублиться як нечиста сила! А коли воно підніметься, як на дріжджах, та посуне на нас?
— Там існує саморегуляція, як і в людей. До того ж є наука, яка повинна стояти на сторожі.
— Хай воно сказиться, щоб я ото тут ниділа! Піду на якусь важчу роботу. Після каменоломні мені вже ніщо не страшне.
Ми вже завели на агростанції невеличке тепличне господарство, і Олька пішла туди працювати.