А хто взагалі складає ці листи, чия невидима рука виписує казенні фальшиві слова, однакові, як затерті булижники в міському бруді? Ось ще: на четвертій сторінці газети вітальне послання німецької молоді Й. В. Сталіну. Підписало 4 мільйони 145 тисяч 839 юнаків і дівчат. Повідомляють, що, застосовуючи в роботі методи радянських новаторів виробництва, досягли випередження планів на 6209195 днів, а також обіцяють вести боротьбу проти задумів Макклоя, Аденауера і Шумахера, спрямованих на те, щоб використати німецьку молодь як гарматне м’ясо в агресивній війні проти миролюбних народів.
Люди збиті в безладну купу самим розлунюванням суворого імені, як полохливі галки шулікою. Коли підписуються мільйони, то це однаково, що не підписується ніхто. Невже ми підійшли до тої межі, де тисячолітній пил історії і смуток часів утворили таке безжальне поєднання, що людині не зосталося ніякого вибору між нікчемністю і величчю, вона втрачає свій божий дар, стає жалюгідним підлабузником, чинопоклонником, начальствотерпцем.
Я теж був би таким, та мене врятувала Оксана. Своєю любов’ю, долею своєю і своїми втечами. Вийшло, як у "Енеїді": "За милу все терять готові, клейноти, животи, обнови, одна дорожче милой — честь".
Честь мою зберегла Оксана.
Листа від Марка привіз із Станції рудий Терешко. За звичкою спитав закурити, скреготнув жовтими зубами: "Жиз-знь!" і звіявся, бо й що йому до цього конверта, що прийшов з далеких селянських країв, може, ще глухіших, ніж оці довкола агростанції, яку за звичкою всі звали "Половецький степ", бо іменем Сталіна тут звався мало не кожний скіпець при дорозі, а половецькою давниною віяло тільки від станції.
Марко писав, як завжди, невиразним почерком про невиразні події, які благополучно обминали традиційну формулу "ми живі й здорові, чого й тобі бажаєм" і крутилися здебільшого довкола шкільного драмгуртка і Маркової участі у виставах і його вміння гарькати в ролі Володимира Ілліча Леніна в п’єсі Олександра Корнійчука "Правда", завдяки чому вони перемогли на районній самодіяльності, а тоді зайняли перше місце в області, за що їх послали до самого Києва і на їхню виставу до театру імені Івана Франка прийшов сам Олександр Корнійчук і дуже хвалив їх усіх, а надто його, Марка, що він грає, як Щукін, а з Корнійчуком була Ванда Василевська, висока і струнка, то вона спитала, з якої вони області, а як почула, з якої, то сказала, що недавно вони з Олександром Євдокимовичем були в нашій області і бачили там цілі шматки комунізму…
З добрим усміхом читав я цей дитячий белькіт і зненацька серед того "гарькання" і фантастичних "шматків комунізму" вдарила мене в саме серце проста фраза, недбало кинута братом, щоб одразу й забути про неї і знов писати про драмгурток, про вчителя Дмитра Карповича і ще раз про високу й струнку Ванду Василевську.
А я тепер бачив тільки цю фразу, ці слова, кожну літеру в них: "Була в нас тітка Григоровичка і казала, що об’явилася Оксана з Каховки, вона там устроїлася в ресторані".
І більше ні звуку, та мені й не треба було нічого більше.
Я кинувся до Паталашки: негайна відпустка на три дні! Паталашка замахав на мене коротенькими своїми ручками: а зяблева оранка? Рік тому він добув для агростанції новенького "натіка" на гусеничнім ходу, і я за сумісництвом став ще й трактористом, щоб приробляти до мізерної лаборантської зарплатні. Я сказав Паталчшці: "А чим тут орали до сімнадцятого року? Приїду через три дні!"
За один тільки погляд Оксаниних довгих очей я готов був проміняти всіх паталашок на світі!
Мені треба було запам’ятати цей день назавжди, але "Наддніпрянська правда", яку я перечитав од заголовка до підпису редактора "П. Рєзніков", не помогла мені, бо, чесно виконуючи заповідану й декретовану їй роль колективного організатора й агітатора, не могла дбати ще й про чиїсь там почуття. Та все ж цей номер для мене був історичний, я згорнув газету і сховав її в кишені свого чесучового піджака, інтелігенція і радянська преса… зберігаючи віддруковані новини великої країни, ми входимо в історію. Бурхливі оплески, що переходять в овації…
А тепер на порядку денному — легендарна Каховка. Пісня на слова Светлова, що заміняла нам колискову: "Каховка, Каховка — родная винтовка… Горячая пуля, лети!.." Може, це й помогло здолати залізні дивізії Гітлера? Харч для військових істориків, надто ж усіх тих, хто не був на війні і вивчатиме її, як метелика на шпильці, сам не знаючи, що таке — літати, пурхати, возноситися.
Співати про горячую пулю після атомних вибухів над Хіросімою і Нагасакі і в наших казахстанських степах якось не випадало, та все ж у душі моїй не вмовкали хоральні співи романтичного минулого, бо, крім бронепоїзда, тачанок і шабель Будьонного, була там і "девушка наша проходит в шинели", і рідна Каховка обіцяла мені радісну зустріч ще й сьогодні.
Хоч і не знаючи нічого про мій приїзд, Каховка зустрічала мене урочисто. Біля дерев’яної пристані, що притулилася під високим крутим берегом, ледь погойдувалося на синій дніпровській воді щось зовсім несподіване й не бачене ніколи на нашій ріці, біле трипалубне диво, все в сліпучому блиску начищеної міді, ілюмінаторів і вікон капітанської рубки, в тріпотінні різнобарвних трикутних прапорців, розвішаних між носовою і кормовою щоглами мовби для того, щоб поєднати гордий державний прапор на кормі з так само гордим написом на носовій частині судна: "Козьма Мінін".
"Козьма Мінін" басовито загув назустріч нашому річковому трамвайчику, чи то вітаючи (мені хотілося саме так витлумачити те гудіння), чи то застерігаючи, що причал зайнято і місця немає.
Наші матроси заметушилися, з капітанського містка щось закричали в мегафон до "Козьми Мініна", але звідти відповіді не було, а знов пролунали тепер уже короткі роздратовані гудки.
— Він що — здурів? — заговорили пасажири.
— Не хоче пускати нас — і квит!
— Задер кирпу!
— А ти чого ж хотів: яхта самого румунського короля Михая!
— Де тепер той король! А яхта наша!
— Кажуть, за те, що тут Антонеску витворяв, вони оце яхтою заплатили?
— Воєнні репарації. Треба знати! У Гітлера була яхта "Дойчланд" — тепер "Побєда" на Чорнім морі. А від Михая — оце.