Від борошна для стахановців він враз перейшов до моїх орденів, од яких не відводив погляду, щойно сів на ослоні поряд зі мною.
— А я знаю оцей орден! Це орден Бойового Червоного Прапора! Його вигадав товариш Будьонний в громадянську війну.
— Чому ти думаєш, що Будьонний?
— А в нього цих орденів найбільше. Навіть більше, ніж у самого товариша Ворошилова. А оце Червона Зірка, а оті два — Вітчизняної війни. Я їх усі бачив на тих командирах, що стояли в нашому селі, як виганяли німців. А оцього я не знаю і ніколи не бачив.
— Це орден Олександра Невського. Був такий руський князь, який розгромив німецьких псів-рицарів на Чудському озері. Чув про Олександра Невського?
— Атож. Ми в класі вивчали промову товариша Сталіна на Красній площі. Товариш Сталін сказав, — малий заплющив очі, задер голову і протарабанив без запинки: "Пусть вдохновляет вас в зтой войне мужественный образ наших великих предков Александра Невского, Димитрия Донского, Кузьмы Минина, Димитрия Пожарского, Александра Суворова, Михайла Кутузова! Пусть осенит вас победоносное знамя великого Ленина!"
— Молодець, — похвалив я, — правильно навів слова товариша Сталіна.
— А я добре запам’ятовую. От тільки не знаю, що означає "пусть осенит". і вчителька наша цього слова не знає.
— Це, приблизно, як ніби "прикриє". От як орел прикриває крилом орлят, щоб вони виросли і набралися сили такої, як у орла. Приклад — розумієш? Після тої промови і ордени ввели імені великих полководців, щоб ми брали з них приклад.
— А Богдана Хмельницького товариш Сталін не назвав, а орден же є?
— Богдан Хмельницький — це Україна, а вся Україна була загарбана окупантами, щоб її визволяти, потрібен був високий приклад нашого великого предка. Зрозумів?
— А як ти заробляв ордени, Миколо?
— Довго розказувати. Одні заробив сам, інші заробили мені солдати. Я ж командир і воював не сам, а з солдатами. В сорок першому з кулеметниками, тоді з мінометниками. Солдати стріляють, командирові—ордени.
— Тоді в генералів ще більше орденів, бо в них же солдатів більше?
— Мабуть, так.
— А в товариша Сталіна багато орденів?
— Товариш Сталін всі ордени віддавав своїм маршалам, а собі не брав, бо він вождь, а вождь повинен бути скромним. Як Володимир Ілліч Ленін, у якого взагалі не було орденів.
— От би ти все це порозказував у нас у школі,—зітхнув Марко.
Я сидів і думав: про що я говорю?
У мене свербів язик спитати про Оксану, але я ніяк не наважувався, не міг вирішити, з ким заговорити про це — з мамою чи з братиком, дивна несміливість опанувала мене, навіть страх, і набрався відваги я тільки тоді, як ми з мамою випили по чарчині за мій приїзд і за те, що живі-здорові, хоч що б там було, і що село наше, хоч і спустилося під землю, але не вмерло, не згинуло безслідно, дає хліб для держави і для соціалізму.
Я штрикав такою знайомою мені ще з довоєнних часів залізною виделочкою квашену капусту і білі щокасті яблука, що звабливо круглилися а ній, і здалеку заходив до розмови про сусідів, про знайомих, щоб уже тоді — й про Оксану.
— Як же вам, мамо, вдалося вихопити з вогню і ослін, і постіль, і весь посуд?
— А мама німцеві четвертину сала дала, він і відвернувся, — пояснив Марко. — Бо так — то нікому нічого не давали. Їхали селом, штрикали під стріхи факелами, а тоді ставали, дивилися, поки згорить дотла, ґелґотали, як гуси, а печі — гранатами, щоб і сліду не зосталося. Дід Панько випросив ступу, так вони віддали, бо не знали, що воно таке. Фотографували діда з ступою, реготали, пританцьовували, та все; "Катюша! Катюша!" Видно, їм так наша "катюша" по довбешках нагуркала, що й товкач у ступі ввижався тою радянською зброєю.
Я спитав, чи повернувся хто з війни. Повернулося кілька дядьків, а молодші всі повбивані. і Васько Бадєй, і Нюсик Трохимівський, і Мишко Оласенківський…
— А Григорович Василь, я з ним колись у шахи грав часто, як він — не чули?
Мама знов чаклувала біля печі-кабиці, вона чи й чула мої слова, зате охоче взявся розповідати Марко.
— На Григоровичів прийшли похоронки—і на Андрія, і на його батька. Тітка Марфа і землянки не могла викопати, поки колгосп не поміг. У нас багато таких жінок було. Ми з мамою до себе в сусіди пускали Мелашку Федорову і Дуньку Мусієнкову. А тітка Григоровичка в Ребрин жила.
— Я в Німеччині зустрів Оксану Григоровиччину і Пруню Ребрину. Сам їх споряджав додому. Повернулися вони, не знаєш?
— Пруню, кажуть, на шахти загнали. А Санька…
Малий прикусив губу і глянув на маму, яка й далі вешталася з рогачами, але, здалося мені, при згадці про Оксану вся ніби напружилася.
— Що Санька? Не заходила вона до нас? Нічого не казала? — мимоволі стишуючи голос, нахилився я до малого.
Брат скакнув мені до вуха, швидко прошепотів:
— Мовчи про Саньку! Вона з емгебе гуляє!
І мерщій відсахнувся, сидів, як святий, ні сном, ні духом не відав, що своїми словами вбив мою душу, може, й навіки.
Невже тебе не вбило на війні тільки для того, щоб убивати потім, день по дню катувати то тупим послухом перед такою нікчемою, як Козурін; то усвідомленням безсилості й безнадії, коли перед твоїми очима запроторюють за колючий дріт таку чисту душу, як майор Михно; то понурим видовищем смертельної руїни рідного села і підземного вмирання найрідніших тобі людей; то вбивчою звісткою про втрату найдорожчого для тебе — твоєї любові, єдиної і незамінної.
Тисячі кілометрів лежать поміж Потсдамом і цим підземним українським селом, незмірима відстань, велетенські простори, та однаково посновані вони отруйним павутинням, якого не розірвати ніякими силами, в якому людина може хіба що заплутатися й задушитися. Там смершівець Пивоваров, тут якийсь районний особист, "емгебе", як каже Марко, — різні прізвиська, а суть та сама.
Я рвонув верхні ґудзики кітеля, мені бракувало повітря, я задихався, я вмирав —і не міг ні поскаржитися, ні попросити допомоги, ні застогнати. Мама чудом зберегла наші довоєнні гранчасті павловські чарки — з них легко ллється і ще легше п’ється, — я хлюпав у них каламутного самогону, хилив чарку за чаркою, пекло в грудях, серце заходилося від розпуки, а в голові не каламутилося, думки різьбилися чітко, гостро, ніби твердою голкою по сталевій пластині, і майже смертна туга розходилася по тілу, терзала душу.