Тим часом був я далеко і від рідної матері і від свого фронтового товариства, і від великої своєї держави, яка святкувала найбільшу в діях людства перемогу, жбурляючи штандарти повержених фашистських дивізій до підніжжя Мавзолею, під маршальські чоботи Верховного Головнокомандуючого, який продемонстрував здатність вільнолюбного і неймовірно хороброго народу сокрушитй злі сили варварства, хоч які б могутні вони були, під чоботи товариша Сталіна, який заслужив вдячність усієї Європи, яка може жити й процвітати, тільки будучи вільною.
Нахиляючись за фотографією, що летіла вниз, я не думав про вільне життя й процвітання Європи, здається, я тоді взагалі ні про що не думав, а діяв майже автоматично. Все зібрати, нічого не загубити, бо все знадобиться.
Фотографія впала зображенням униз на килим, який з залассям топтав тут з ранку до вечора Козурін, я акуратно підійняв маленький білий чотирикутничок, перевернув його, щоб глянути, на всяк випадок глянути, сказати б, для попереднього ознайомлення, бо вся та купа документів, яка лежала на столі, потребувала пильного вивчення, уважного вглиблення в кожний папірець, в щонайменшу кому. Все це мало настати згодом, а тепер перед моїми очима була ця випадкова фотографія. Аматорський знімок, зроблений, мабуть, апаратом "Кодак". Три німецькі офіцери, взявшись під руки, позували перед камерою, усміхнені, вдоволені, благополучні. Знімок на пам’ять, а не для історії. Бо коли для історії, тоді вони неодмінно фотографувалися на тлі шибениць з тілами радянських партизанів, над ровами, повними трупів наших полонених, перед палаючими українськими хатами або розпачливим руйновищем Варшавського гетто.
Цих трьох історія не цікавила. Не вони для історії, а вона для них. Стояли на білому тлі, мовби зависнувши в порожнечі, новісінькі мундири на них стоабурчилися, ніби щойно з цейхгауза, козирки високих кашкетів насунуто на самі очі, щоб підкреслити всю глибину зневаги, з якою ці троє дивляться на світ. Гауптман, майор і полковник, менші за званням з боків, полковник у центрі. В майора і гауптмана залізні хрести і медалі за Францію і за зимову кампанію на Сході, у полковника — якісь незнані мені відзнаки. Ну, що б, здавалося, знімок з якимись трьома німецькими офіцерами? Війна закінчилася, перемога за нами, і все це тепер суєта суєт і трин-трава. А я, взявши собі на долоню той знімок і глянувши на нього, мало не застогнав і не закричав, та все ж стримався і тільки скреготнув зубами. Тримаючи фотографію в руці, вискочив з будинку, побіг до гаража, в який Попов саме заводив свого "цеппеліна", гравій хрущав під моїми чобітьми, хапав за підошви, заважав бігти, не пускав.
— Попов! — гукав я ще здалеку. — Давай машину! Випустили ми власовця! Чуєш, Попов?
Чим подобався мені Попов найбільше — ніколи не вимагав зайвих пояснень. Так було й тепер. Почувши мій крик, Попов миттю розвернувся, вигнав "цеппеліна" до грибка, відчинив мені назустріч дверцята.
— Там? — тільки й спитав, вирулюючи на шосе.
— В бараці. Лопухи ми з тобою. Так званий обер-лейтенант — ось він!
І я тицьнув перед очі Попову фотографію гауптмана, майора і полковника.
— Ах, сволота! — вилаявся Попов. — Які ж ми ідіоти! Заради нього їхати і отак…
— Ти знав щось про нього? — не повірив я.
— Не зовсім точно, але знав. Вчора ми з Вірою заблукали до пивної в Бенсбергу і там я зустрів свого знайомого з американської військової розвідки. Він натякнув мені, що а Овераті для нас може бути крупна дичина. А ми з тобою кинулися ловити перепілок. Покажи ще мені цей знімок.
Вдруге дивитися не було потреби. В центрі знімка між німецьким гауптманом ф німецьким майором стояв наш знайомий обер-лейтенант Дремлер, але в полковницьких погонах, а на рукаві його офіцерського френча викрасовуаався трикольоровий щит з написом "РОА": "Русская освободительная армия", тобто так звана армія тричі проклятого зрадника генерала Власова. Дремлер, чи як він там насправді звався, був точнісінько такий, яким ми його з Поповим бачили дві години тому в бараці для іноземних робітників на околиці Оверата: високий, худий, з сивою, довжелезною, розділеною навпіл "толстовською" бородою.
Ох, ця його борода! Я вже тоді, коли ми з Поповим опинилися в кімнатці так званого Дремлера, мав деякі підозри щодо справжності обер-лейтенанта. Бо де це бачено обер-лейтенанта німецької армії з такою толстовською бородою! Що це — декорація? За всю війну я не бачив жодного німецького офіцера з бородою, та ще такою, та ще в такому невисокому чині.
Однак підозра як народилася, так і вмерла. Бо, по-перше, німець, а яке мені діло до німців, чому я маю доскіпуватися до чиєїсь бороди? По-друге, тотальна мобілізація. Гітлер перед своїм крахом загріб до вермахту старе й мале, немічних дідів і чотирнадцятилітніх дітей. Може, цей Дремлер саме з тотального набору?
А він був власовський полковник, зрадник, негідник, шкура, і в душі знущався з моєї недосвідченості, з моєї наївної довірливості, з моєї смішної зеленості.
Капловухий тюхтій, тютя з полив’яним носом!
До самого Оверата ми з Поповим не перекинулися жодним словом. Що слова! Обох нас ошукав цей зовні такий благородний і пристойний дід, у якого борода світиться сріблом, а душа темна, як жужелиця. Мабуть, і бороду відростив для такого випадку, бо хоч у цій проклятій війні не було вже, здається, нічого такого, що здивувало б, знетямило людину, та цей зрадник все ж примудрився перелицюватися, з кривавого ката перевернутися на добропорядного старигана, замаскуватися під Льва Толстого чи якогось мало не святителя.
"Цеппелін" ревів уже й не кінськими, а дикими буйволячими силами, Попов розігнав машину так, що здавалося: не вправиться з нею, вріжеться в отой триклятий барак, і ми знищимо його, згинувши й самі в несамовитому вибуху.
Але Попов погамував розклекотаних буйволів у нутрощах сталевої потвори, він пожбурив "цеппелін" з шосе просто під самі двері бараку, в гуркоті й скреготі загальмував саме тої миті, коли на порозі з’явилася знайома нам обом постать.
Так званий обер-лейтенант Дремлер, в тому самому німецькому офіцерському мундирі, що й кілька годин тому, в тьмяних, ніби вилитих з гуми, офіцерських чоботях, з туго напханим військовим ранцем за плечима, але в цивільнім тирольськім капелюсі і вже й з геть невійськовою сучкуватою палицею в руці, спокійно відчинив двері і вже заніс був ногу, щоб переступити поріг, як тут перед самими східцями загриміло сталево-сіре чудисько і ведмедкувата волохата постать викотилася з нього, стрімко злетіла на східці, а тоді — чорний "парабеллум" під бороду, під носа, межи очі і голос зривистий од ненависті: